Таємниця Крилатого Змія
- Автор: Дюшато Рене
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво дитячої літератури
- Переводчик: Михайло Гайдай
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємниця Крилатого Змія». Краткое содержание книги:
П’єро схвильовано підвівся.
— Чого нам тут сидіти, не розумію, — загарячкував В’юн. — Завтра ж вирушимо в Монбіжу і врятуємо дядька П’єро!
— Не поспішайте, В’юне, — стримав його Шульц. — Чи, може, ви думаєте, що потрапити в замок Монбіжу так само легко, як у старий млин?
І професор заходився розповідати про цю фортецю. Замок збудовано на горі, що височить над Сеною. Невеличке укріплення Монбіжу було повністю перебудовано Рішельє, а потім Людовік XIV збудував для себе на цьому місці чудовий палац-фортецю. Замок був неприступний з боку Сени, а від парку його захищали глибокі рови. Поблизу в’їзду було маленьке селище Мейнвіль, Вандергольдова власність, бо земельні володіння мільярдера, наче справжнє князівство, завбільшки з Нормандію, простяглися на тисячі гектарів. Озброєна до зубів варта і люті пси вдень і вночі охороняли маєток.
— Я знайшов спосіб, — упевнено оголосив В’юн. — Одягну круглий капелюшок, велику чорну сутану і зайду туди прохати пожертви на бідних парафіян. Ну, а вже як стріну старого бандюгу, то скручу йому в’язи і скажу….
— Послухай-но, мій хоробрий В’юне, хіба ти розмовляєш як вихователь із порядної родини? Скільки не кажи тобі, все одно ти забуваєш про це. Уявляю, який з тебе буде кюре! Ти ж розмовляєш, як паризький вантажник…
— Кажеш таке… Нічого, я знаю попів, — не здавався впертий В’юн.
— Але ти навів мене на одну думку…
І П’єро стиха розповів друзям про свій план.
БОЙСКАУТ
— Пече сьогодні, пане Адоліс!
Пан Адоліс Персен, присадкуватий міцний чоловік із червоною пикою і широкими, мов лопата, долонями, колись був мером Мейнвіля і власником великої ферми, що він продав за добрі гроші Вандергольдові ще під час війни, коли той купив Монбіжу і став на чолі найбільших власників країни. Пан Адоліс мав доволі коштів, щоб безтурботно доживати віку десь в чудовому місті на південному узбережжі. Але його родина, що ось уже п’ять років тиранізувала усіх злидарів Мейнвіля, не хотіла кидати це містечко. Вандергольд дозволив Адолісу відкрити заїзд. Пан Адоліс узяв у свої руки всю торгівлю в Мейнвілі. У нього харчувалися численні охоронці Вандергольда, слуги і наймити з замка Монбіжу. Адоліс Персен, мов собака, відданий душею й тілом Вандергольдові, шпигував за відвідувачами. Щовечора він доповідав про все бачене й почуте начальникові охорони Гране, грубій і жорстокій людині.
Той щодня о п’ятій годині приходив і слухав доноси Адоліса, граючи з ним у карти і попиваючи добре винце.
Ніщо не порушувало одноманітності й буденності мейнвільського життя, де діяли суворі неписані закони, встановлені фактичним його господарем, Вандергольдом. Коли Вандергольд перебував у замку, то щопонеділка, о десятій ранку, приїздив до місцевого відділення свого банку, що його спеціально збудували в Мейнвілі. Протягом двох годин нафтовий король залагоджував справи з Європою та з іншими країнами світу, контролюючи свої величезні підприємства. Потім Вандергольд у своєму кріслі швидко піднімався у великий лімузин і повертався додому в супроводі десяти чоловік, озброєних до зубів.
Цього дня Вандергольд перебував у своїй резиденції в замку.
— Є якісь новини? — запитав Гране, тасуючи засмальцьовані карти.
— Ніяких, — відповів Адоліс Персен. — Жінка Клодена, помічника конюха, прийшла в магазин і все скаржилась. Вона сказала, що це нещастя купувати маргарин, коли в країні стільки масла.
— А ось я з нею порахуюсь. Ач яка пані! Виженемо, і край. Нам не потрібні такі розумники. — Гране ляснув картою: — Козир!
— Жир. Так, все спокійно. Вже скільки місяців не видно жодного газетяра. Щодо туристів, то вони зрозуміли, що їм тут робити нічого. Ну, а я теж їх зустрічаю не хлібом-сіллю, і вони одразу забираються звідси… Моя черга здавати.
Гра тривала далі. Опісля, запаливши люльку, Гране попрощався і пішов до себе. За півгодини до заїзду прийшли помічники садівника, що харчувалися і жили у Персена. Вони жваво розповідали про зливу минулої ночі і шкоду, що вона завдала. Через це вони мусили заповзято працювати весь ранок, бо Вандергольд мав звичку о другій годині робити прогулянку в парку і страшенно лютував, коли алеї були непідметені і на доріжках валялися камінці чи тріски.