Вітряк

Задихані й стомлені йшли хлопці довгим курним шляхом. Гарячий порох, змішаний з піском, пік у ноги. Місцями шлях був страшенно розпечений, і вони сходили вбік, але там ноги колола гостра суха трава і згонила їх назад на дорогу. День видався сліпучоясний і жаркий. Ні тіні, ні вітерця. В роті в них давно пересохло, але води ніде не було. Вони йшли, похнюпившись від спеки, й думали, що в цей неймовірно світлий день, коли навкруги так сонячно, коли небо і море такі блакитні, не може бути ніяких таємниць і що все це — чистісінька вигадка, плід розгаряченого пекельною спекою мозку. Хлопці самі дивувались тому, що ще й досі йдуть під цим пекучим сонцем, вгрузаючи по кісточки в розпечений порох цього нескінченного безлюдного шляху; дюни їм здавалися пустелею, таємниця, зв'язана із стариком та печерами — міражем, безглуздими сумнівами. Хотілось повернутися до затоки, туди, де розкинувся міський пляж, де стояли запорошені, прив'ялі акації, полежати в холодку, а перед заходом сонця скупатись у теплому морі. Але все-таки вони йшли далі. Дачі притягали їх до себе якоюсь дивовижною, таємничою силою.

Дорога звернула в розжарені оранжеві дюни, від яких пашіло, як з печі, і в бідній декоративній зелені перед хлопцями відкрилися червоні покрівлі дач. Було тихо, безлюдно, і на хлопців дихнуло якимсь особливим сумом, передчасним для цієї пори літа, але властивим південному краєві, який немилосердно палить сонце. Їм знову здалося, що блукати серед цієї проклятої пустелі зовсім безглуздо.

— От дурні… — перший розчарувався Сашо. — І чого ми отут лазимо! А в печерах тепер така прохолода…

Всі промовчали. Навіть Колка не визнав за потрібне відгукнутись. Нарешті почались алеї. Тут було ще затишніше, але й пекло дужче. Хлопці почали оглядати чепурні модні будиночки, та крізь опущені на вікнах жалюзі важко було визначити, які з них незаселені. Довго ходили. Страшенно хотілося пити, але ні колодязя, ні водопроводу не було. Мабуть, дачники ходили по воду аж у місто. Деякі дачі хлопцям дуже сподобалися. Особливо одна вілла, яка мала форму корабля.

— І все-таки цілковита відсутність смаку! — сухо зауважив Андрій. — Певно, це дача якогось багатого й тупого торговця овочами. Стільки грошей даремно витрачено. Добре його, йолопа, обдерли.

Вони оглядали все, неначе думали купувати. А потім вирішили, що все з'ясують в управі.

Дачі були за дюнами, на горбі. Звідси відкривався чудовий вид на море, а на заході зеленіли лани, невеличкі виноградники і ліс. На обрії здіймалося не дуже високе, паралельне морю пасмо гір. На півночі стирчав вітряк, схожий на чорного, знесиленого спекою птаха з безпорадно опущеними крилами. Тепер він здавався хлопцям дуже старим і потворним. І там було пусто й безлюдно, як і в усій розпареній від спеки околиці.