Твоя зоря
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твоя зоря». Краткое содержание книги:
- Ну ти ж і вибрав маршрут, - кажу до Заболотного. - Хто б додумав, що шлях до Мадонни пролягатиме крізь таке пекло…
- Когай, сказали б японці, - вибачливо миркає Заболотний. - Повідомлялося, що відстійників тут уже поменшало, а тим часом… Ну, та, сподіваюсь, це скоро кінчиться.
Мегаполіси пливуть і пливуть попід небокраєм, напів-потонувши в імлах, в природних чи, може, хімічних туманах. Подеколи заводи віддаляються, потім знову підступають до траси, тоді з хмаровиння диму прориваються цілі клуб'я промислових вогнів, багряних, як рани, - газові печі там палають, чи що… Біля самого полотна автостради ще частіше мелькають плеса важких, лиснючих вод з розтеклими в них вогнями реклам, цілі дзеркала їх, забарвлених рекламами плес, лежать тут на воді в болотяній незрушності, а поруч беззахисне щуляться сірі кущики очеретів.
- То кущики справжні, не синтетичні, - підбадьорливо кидає в бік очеретів Заболотний. - А взагалі правду ти кажеш: пекло. Чорні оті мегаполіси, що розповзлися чортзна-куди, і ці смердючі озера-відстійники, вся отак методично, поступово й без наміру вбита природа - все волає до нас, людей… Ще одна засторога нашому братові, жителеві планети: дивись! Бо можливий і такий варант…
Просто дивно: серед такого промислового могуття і раптом ціле царство нечистот… зона змертвілих боліт…
- Це ті болота, - пояснює Заболотний, - куди мафіозо викидають тіла своїх жертв. Ніхто не знає, скільки Людських життів у цих трясовинах потоплено…
Траса, вражаючи прямизною, летить далі й далі через болота, прокладена ніби під лінійку.
Нестерпно довго тягнеться наша дорога через цей гігантський, окутаний димами та смогом промисловий район, кінця не видно закопченому цьому краєві, де хімічні хмари не зникають, де заводському громаддю аж тісно від самого себе, і землі вже ніби важко утримувати вагу «впоруд на собі; пан Смог володарює над похмурим цим регіоном, де все задихається у власних випарах, де міста, що раніш існували поокремо, овіяні польовими та Океанськими леготами-вітрами, тепер позростались в темні загазовані мегаполіси, втратили назви, імепа, розгубили тепло людських мікрокліматів, мовби якісь чорні мойри зоднаковілості прирекли їх в усьому уподібнитись між собою, стати безіменною індустрійною величчю; життя тут наче змирилось і з нечистотами, і з нестачею кисню, і з неприродною скупченістю, селища звикли бути постійно окутані спільною на всіх жовто-бурою ковдрою ядучих хмар, важко навислих над цілим краєм. Чисте повітря десь там, над океаном, а тут дими, гази, сморід відстійників, гнитво боліт… І цим ось дихати? Від колиски і до могили? Мільйони людей мешкають тут, а враження цілковитого моторошного безлюддя. Близькі й далекі вогні волають мовби ні до кого.