Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Зараз же повідомив я до штабу 7-ї дивізії про зустріч, про розмову з денікінським капітаном гвардії і про мій наказ відкрити вогонь при наближенні білих Москалів. Як видно, моя тактика з ДенІкінцями не відповідала планам "інспекторів", бо вночі отримав наказ передати відтинок Мазепинському полкові, який нас змінив. У цьому ж наказі доручено полкові приготуватись до урочистого акту входу до Києва з Головним отаманом С. Петлюрою на білому коні на чолі. Цей парадний в'їзд призначено на 31 серпня ц. р.
Мене особисто більше цікавило те військове добро, що його ми захопили на товарній станції, і тому я попросив дозволу, щоб тільки один курінь під командою сотника Божка взяв участь у параді, а я залишуся на товарній станції припильнувати вивіз сідел та іншого добра, яке дало б нам з часом можливість збільшити чисельний склад полку.
31 серпня сотник Божко з куренем та б кулеметами на юках пішов на місце парадної збірки. Ще вдосвіта вислав я патрулі, щоб із найбільших сіл спровадити селянські фірманки, думаючи при їхній допомозі вивезти сідла. Десь близько години 10-ї від Мазепинського полку прискакало двоє наших козаків, призначених для зв'язку, і доповіли, що піхота роззброєна, сотник [Іван] Дубовий у полоні, а ворожа панцерка вже перейшла міст і посувається в наш бік. Наказав сурмити "сполох".
Гармата і решта кулеметів зайняли позиції, зрештою, дуже невигідні, бо з них можна було стріляти лише на пару десятків метрів. Із другим куренем виїхав я зустріти ворога.
Ворожа піхота під заслоною своєї панцерки посувалася на товарну станцію. Зав'язався бій у дуже некорисних теренових умовинах для нас. Ворожа піхота на насипі бачить мов на долоні всі наші рухи. Маємо вже поранених. Ворожа піхота з допомогою панцерки вибила нас із товарної станції, з якої ми нічого не вивезли. Вогнеприпасу та різного майна вистачило б на забезпечення всього нашого війська, яке тим часом з парадом входило до Києва.
Найкраща наша піхота, Мазепинський полк із сотником Дубовим на чолі, в полоні. Вся вина — на нашому командуванні, яке дало наказ "не стріляти, бо ведуться переговори". Стало зрозуміло, чому нас змінили Мазепинцями, — бо догадувалися, що наказу "не стріляти" ми не виконаємо… Від полонених дізналися, що в роззброєнні Мазепинців брав участь один курінь ворожої піхоти, який перейшов Дніпро на відтинку 3-го корпусу [Галицької армії].
Денікінці, опанувавши Стратегічний та Ланцюговий мости і забезпечивши їх, почали дуже обережно просуватись до міста. На майдані біля бувшої Думи відбувався наш парад, під час якого місцеві Москалі вивісили на Думі біля нашого прапора трикольоровий, московський, що його за наказом сотника Божка було скинуто. Зловивши московський прапор у повітрі, Божко кинув його під ноги командира Запорозького корпусу полковника [Володимира] Сальського, який наїхав на прапор своїм конем.
Майдан, на якому відбувався парад, був заповнений місцевою людністю, переважно жінками, які оваціями зустріли наші відділи, закидаючи їх квітами. Були, очевидно, серед них і такі, що зубами скреготіли, дивлячись на наше військо. Раптом — постріли. З бічних вулиць почали виходити московські відділи. Цивільна людність у паніці кинулась тікати… Ще перед хвилиною в ідеальному порядку маршували наші колони, які в одну мить і собі впали в паніку… Ні один із дефілюючих відділів не чинив спротиву.
З таким величезним зусиллям і такою дорогою ціною жертв здобули столицю, а віддали її без пострілу! Ще того ж таки дня прийшов наказ: "Відійти на лінію Васильків — Сквира, яка є демаркаційною. Роззброєння — це непорозуміння. Ведуться переговори…"
Нам, на низах, було цілковито незрозуміло, чому ми маємо відходити, а не Денікінці, чому без бою віддали Київ, чому нам невільно стріляти в Москалів, а також чому нас, Чорних, запроторили в далекий резерв?
На все це в той час я не міг дати відповіді. Не мав відповіді й у пізніших часах. Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в "любарському трикутнику"; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилозаслонних підділів (що охороняли крила частини. -Ред.), а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним і ітаманом Петлюрою на чолі.