Земля світлячків
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 966-01-0119-8
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Земля світлячків». Краткое содержание книги:
— Дозволю звернути вашу високу увагу…
Ці слова так і застрягли в його горлі. Бо раптом — хоп! — дванадцять кабальєро разом ступили до нього і вмить накинули йому на шию чорний мішок. Що вони приклали перед тим Сизові до носа, важко сказати. Щось дали понюхати йому блекотно-солодке, клубок вогкої вати чи моху, і від того дурманного зілля Сиз одразу провалився в глибокий сон. Правда, сон був якийсь химерний: він спав, а проте все добре чув. Дванадцять кабальєро сказали: «Pax! Pax! Звалюйте його на плечі! Понесли! Тихо, щоб не почули стовуси!»
Та все ж, як тихо не намагались вони ступати, в підземних коридорах лунав грюкіт їхніх дерев'яних підборів. Сиза взяли на плечі і кудись понесли — в зав'язаному мішку, головою вперед. «Ану ж бо… гукнути Мармусію… Або шарпнутись, вирватись і навтікача — до своїх!..» Він подумав про це мляво, холодно й байдуже, бо все спало у ньому — і тіло, і думки. От лише слух… Сиза несли, а він — на якомусь повороті в коридорі — відчув: щось легенько ворушиться коло нього в мішку. Просто перед самісіньким його лицем, губами можна торкнутись — крило, м'яке, лагідно-тепле пір'я… Зозуля! «Ти й тут зі мною, моя сиза голубко! Ну що ж, помандруємо вдвох». А ще він подумав: «Ех, буркунцю Ь мені крихту та закуритиі Бо дорога, видно, невесела й нелегка буде».
Він поцмокав уві сні губами, відчуваючи смак диму, а його несли далі зв'язаного в мішку, як лялечку.
«Гуп, гуп, гуп!» — дванадцятеро нападників підіймалися вгору з музею. Зараз вони проходили, мабуть, кімнату Сиза, де стояв м'який диванчик і де валялись древні книги. «Рах!» — сказав один із нападників і збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. По-злодійському оглядаючись, рушили вони з Сизом на плечах до ворітець, загупотіли сходами до озера. Далі, за всіма прикметами, подались понад берегом, бо під ногами у них на дванадцять голосів заскрипів пісок.
Тепер повернули, без сумніву, до лісу. Сиз почув над головою шум, а скоро тріск — дванадцятеро дерлись напролом, валяючи дубки й берези. Коли вони перекидали Сиза з плеча на плече, тривожно билась у мішку зозуля й опускала крила, ніби тим затуляла Сизові очі, мудрістю яких вона завжди захоплювалася.
Ще минула якась година, і от пролунав збоку дуже знайомий міцний. голосок:
— Кха-кхем! Ану, Чублику, потримай пакунок, я хотів подарувати Варсаві цей новий млинок! Тримай! Диви: що то за голубчики? Несуть! Звідки, куди несете? Стійте, замри, вам кажу! Гля, що робиться: серед темної ночі грабують! Мабуть, дині в Хворощі обнесли, га! Ану, витрушуй мішок! Зараз, кому я сказав! Чублику, гукни наших людей з галявини.
Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і, грізно кахикнувши, хмаркою рушив на них. А Чублик метнувся гукати своїх.
Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу вдарили підборами в землю і так замолотили ногами — смуга лягла за ними! Боялися, боялися вони гурту стовусів! Тріщали кущі, бився мішок об дерева, падали під ноги колоди, а вони гнали, гнали вперед, як стадо бізонів.
— Стій! Лови їх! — гримів здалеку голос Вертутія.
Дванадцятеро бігло запекло, і мішок то сповзав, то аж підстрибував у них на плечах. «Ага, — міркував сонний Сиз. — Скільки вони і*уль мені наліпили? От на лобі — раз, два… п'ять, таких, як груша завбільшки. Один синяк на носі, одна ґуля за вухом… Аіі! Щоб ви скисли — ще одну бараболю вліпили!»
Мішок труснуло і вдарило об корч і тут же підкинуло вгору. Сиз простогнав і захвилювався: чи не придушили його бідну птаху? Зозуля легенько поворушила крилом. «Ага, ти ще жива, моя сиза голубко! От і добре, поїхали!»
Несли їх довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір'я. Та найстрашніше було для Сиза, коли його розгойдали і він думав, що вже смерть йому, що зараз кинуть його з кручі вниз головою. А мішок розгойдали і жбурнули кудись в небо, і хтозна-де, за широкою розщелиною, з реготом спіймали інші лапи. Ще трохи пронесли попід скелею, і тут запахло таким противним духом, що Сиз і сонний чхнув.
Видно, тут був табір або стійбище отих патлатих мамул-розбишак.
Прокочувався трубний гомін, скрегіт каміння під ногами. Десь далі, було чути, веселилась брава компанія, там дружно гоготіли й обгризали кістки і пробували на все горло затягти пісню:
Сизові одразу згадались обгорілі дерева, мертві білченята в дуплах і на землі. «Трапезують, гемони!» — невесело подумав він.