Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
Зараз Рюрик не міг уторопати, чому Святослав висловився так туманно, невпевнено. Хитрує? Який смисл? Сам же затіяв похід!
— Безперечно, йти! І погромити поганих! — повторив він і обвів усіх присутніх суворим поглядом своїх холодних крицево-сірих очей.
Його зразу ж підтримав хан Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[21] років сорока. Він долонею потер сите, обсмалене морозом лице, блиснув вузькими чорними очима.
Чому князь Святослав так питає? Для чорних клобуків хан Кончак, а особливо хан Коб'як — ворог… Людей б'є, скот грабить… Чорний клобук іде в похід на хана Кончака і зловить його на аркан!
Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав головою. А старший син Святославів Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж червоний, колір чуба і бороди, здивовано знизав плечима.
Хто ж проти походу? Хіба є в кого інша думка? Військо зібране, готове в путь — не розпускати ж його по домівках!
Ярослав усміхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племінник! І, здається, натякає на нього, пускає невидимі стріли в свого стрия? Ну що ж, він прийме виклик!
— Я проти, — промовив він тихо і ще тихше повторив: — Я проти…
Всі голови повернулися в його бік. Чи не почулося їм? Святослав стиснув зуби. Він так і знав! Хитромудрий Ярослав приїхав лише для того, щоб знову, як це бувало вже не раз, викинути коника!
— Чому, брате? — запитав, ледве стримуючись. — Ти ж знаєш, що без тебе, без твого могутнього і хороброго полку ми не можемо сподіватися на остаточний успіх… Для задуманого походу в глибину Половецької землі потрібні великі об'єднані сили! Ти ж підведеш нас усіх!
— Нині, браття, не ходіть! — з притиском сказав Ярослав. — Який зимою похід? Одні муки! Сніги, морози, безкормиця для коней… На носі — весна. Розтане — буде ще гірше… Давайте виждемо час і, якщо дасть бог, влітку підемо. Зберемо ще більшу силу, погромимо половців і заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака… Залишилося ж зовсім небагато ждати — березень, квітень, травень… Зате підготуємося як слід!.. Та й недужий я зараз…
— У нас уж все готове, княже, — чого ждати? Ніби для нас первина робити зимові походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютіші морози, в снігопади. І безкормиці не боявся! — вигукнув Рюрик.
За столом запанувала тиша. Ярослав не поспішав відповідати Рюрикові на його справедливі слова, кривив губу.
Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потім тихо почав:
— Княже Ярославе, якщо між братією не буде злагоди, то ні сьогодні, ні завтра не підемо ми на половців і не заженемо їх за Дон чи в Обези. Всі біди землі нашої — від гордині князівської, від того, що князі про мале "се велике" почали мовити і, маючи волость, накидати оком на чуже — се моє і те моє теж!.. Ні, братіє, так не годиться! Котори та усобиці — то загибель землі нашої! Погані дивляться, що між князями немає миру, і без страху нападають на наші села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають…