Смак життя
- Автор: Яворский Михаил
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Смак життя». Краткое содержание книги:
Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.
Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.
Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.
Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.
Невдовзі на столі з’явилася пляшка спиртного - солодкого, п’янкого трунку, зробленого монахами з монастиря Кімзе. Шість склянок підняли за білявку, за її щасливу дорогу.
Наступного дня вона їхала до Канади.
Звали її Ліда. Вона була моєю дівчиною - українка, львів’янка. Мешкала вона у таборі для переміщених осіб в Ауґзбурґу. Я познайомився з нею рік тому, коли вчергове їздив скупляти долари такими таборами, які були рясно розкидані Західною Німеччиною. Купувати долари у провінційних містечках, а тоді перепродувати їх на чорному ринку в Мюнхені за вигідною ціною було непоганим бізнесом. Якось, після однієї з таких поїздок, коли я повернувся до Мюнхена, чорний ринок заполонили російські агенти, готові платити будь-яку ціну за долари. Я продав привезені 2000 доларів за німецькі марки удесятеро дорожче, ніж придбав. То були великі гроші.
Наше святкування Лідиного від’їзду продовжилося і після того, як пішли всі відвідувачі і кафе мало би вже зачинитися. Музиканти грали тільки для нас, а ми їм щедро платили. На столі з’явилася ковбаса, хліб і друга пляшка спиртного. Співачку запросили приєднатися. Грошей у нас було багато - як прийшло, так і пішло.
Наступного дня наша компанія провела Ліду на вокзал. Вона їхала до своїх батьків в Ауґзбурґ. Звідти вони їхали до Гамбурга, а там сідали на корабель.
Ліда була засмучена через свій від’їзд, і мене це не тішило, але вона мусила, бо її батьки вирішили приєднатися до своїх родичів десь в Онтаріо, чи як там називається те місце. Мої друзі також сумували за нею. Вона була моєю дівчиною, ми жили разом в моїй квартирі, але для них вона була «нашою жінкою». Вони дбайливо ставилися до неї, навіть дбайливіше, ніж я. Багато чоловіків серед таких спекулянтів, як ми, шаленіли від одного її вигляду. Один росіянин, якого всі на чорному ринку впізнавали за його дорогим коричневим шкіряним пальтом і фірмовим капелюхом «Борсаліно» (як ходили всі російські агенти), казав мені, що вигляд Ліди так його збуджував, що він щоразу «біг за повією».
Через кілька місяців після від’їзду Ліда написала мені, що життя в Канаді «не таке вже й солодке», що «чоловіки там зовсім не такі», що вона «страшенно за мною сумує» і «сподівається, що я виїду до Канади», хоча знала, що я не був налаштований їхати з Німеччини.
У наступному своєму листі вона написала, що знайшла нову роботу. Тепер вона працювала манекенницею на виробництві жіночого одягу. Це була, за її словами, «добре оплачувана і неважка робота, тільки чотири години на день, тому в мене достатньо часу, щоб допомагати сім’ї».
У відповідь я надіслав листівку, де написав, що наша «банда» переїжджає у Берхтесґаден. «Пам’ятаєш, - писав я, - ми всі там якось були. Ми засмагали на річці, і я ще фотографував тебе оголеною на фоні засніжених гір. Ти була спокусливіша за Ґрету Ґарбо...»
Наступного листа від Ліди я отримав більше ніж через рік.
Там було багато про наші гулянки, залицяння, пиятики, любощі та інші розваги. «Хочу, щоб ти знав, - писала вона, - що, що б не сталося і де б ти не був, ти завжди був і будеш єдиним справжнім коханням мого життя».
Після такого зворушливого абзацу йшло сухе повідомлення.
«Я залишила цю новину під кінець. Я виходжу заміж. Звичайно ж, бо вже притискає!» Останнє речення вона підкреслила.
Далі вона розповіла, що познайомилася з чоловіком за тридцять, «заможним бізнесменом і непоганою людиною», і що він в неї закохався, і «знаєш, як це буває, а я не хотіла робити аборту, я вже два робила колись, а сама я б не порадила собі з дитиною».
Моя відповідь була коротка. Я писав, що все розумію, і бажав їй всього найкращого. Мені було шкода її, що вона опинилася у такій незручній ситуації, як це часом буває з жінками. Разом з тим я був радий, що вона вирішила вийти заміж.
Минуло вісімнадцять років.
На той час я працював доцентом, викладаючи в Коледжі Гантер у Нью-Йорку. Йшла лекція в аудиторії, де вмістилося близько сотні студентів. На продовження попередньої лекції я саме збирався продовжити обговорення «Суспільного договору» - теорії, пов’язаної з Томасом Гоббсом («Левіафан»), Джоном Локком («Два трактати про правління»), та Жан-Жаком Руссо («Суспільний договір»). Вони троє висловлювали припущення, що перш ніж об’єднатися у суспільство, люди жили у «природному стані». Проте кожен з них мав своє бачення щодо того, які умови панували у цьому природному стані.