Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
Анрі знизав плечима.
— Анонімка?.. — сказав Сергій, буцімто згадав щось, і посміхнувся. — Слово яке! Ніби щось ласкаве, кругленьке, таке пустотливе, а б'є сильніше за батіг…
Колись на мене також зводили наклеп. І знаєте, вивчили мою біографію краще, ніж я сам її знаю. — Помахав у повітрі сигаретою, буцімто відхрещувався від усього того, старого. — А головне, точно знаю, що могли написати лише двоє. І обидва — мої друзі…
— Та які ж це друзі? — рішуче втрутилась Генрієтта.
— Писав врешті один, — мовив задумливо Сергій. — Один з двох…
— Та-ак, ситуація… — зрозумів усе Анрі.
— І як ви дивитесь їм у вічі? — поцікавилась Генрієтта.
— Не маю права ображати підозрою жодного.
— Ідіотське становище, — пробуркотів Анрі. — І нема способу виявити винного?
— Можна плюнути в душу другові.
— І що ж ти вирішив?
— Намагаюсь забути…
— І вдається?
— Не зовсім.
— Ви або дуже добра людина, або тюхтій… — відрубала Генрієтта.
— А ви вважаєте, що добряк — завжди тюхтій? — засміявся Дубровський.
— Ну що ви, доброта і слюнтяйство — зовсім різне.
— Всепрощенець, — штрикнув Анрі.
— Над цим не жартують, — зупинила його Генрієтта. — У чому ж вас звинувачували, коли не секрет?
— Звичайно, не секрет, — охоче відповів. — Під час війни я попав до концентраційного табору в Польщі… Брав там участь у русі опору. Були дуже складні умови, і наша діяльність іноді не те щоб припинялась, а завмирала. Одного разу до крематорію відправили половину нашого барака, і ми втратили зв'язки з керівництвом. Тільки через кілька тижнів мене розшукав новий зв'язковий. Повідомив, що товаришів знищили за доносом, але виявити провокатора не вдалося. Цю історію з деякою деталізацією я і розповів моїм друзям.
— Ну? — не витримала Генрієтта.
Сергій зім'яв сигарету в попільниці.
— Удар був розрахований точно. Книгу моїх нарисів висунули на премію, в газетах її почали хвалити, але хто дасть премію провокатору?
— Тебе звинуватили?.. — перебив Анрі.
— У провокаторстві! — ствердив Дубровський. — Слава богу, знайшлися свідки: пізніше я сам входив до складу керівництва, і ніхто, зв'язаний зі мною, не загинув. Але ж свідків могло і не бути.
— Яка підлість! — не витримала Генрієтта.
— А премію дали? — по-діловому поцікавився Анрі, і Дубровський не витримав і зареготав.
— Дали!
— Ну, і біс з ними… — безтурботно махнув рукою Анрі.
— Але ж обидва поздоровляли мене!
— А ви казали, що намагаєтесь забути… — Генрієтта закуталася в халат, зіщулилась. — Такого ніколи не забудете. І це — найстрашніше… — Подумала і зробила висновок зовсім по-жіночому: — Краще б вас не висували на премію.
— Я не думав над цим, — признався Сергій.
— І не треба, — порадив Анрі. — Премія — це премія!
— Утилітарист, — засудила Генрієтта.
Помовчали. Розмова залишила неприємний осадок, наче кожний доторкнувся до чогось нечистого і є конча потреба вимити руки.
— А дощ припинився… — Генрієтта підійшла до вікна, визирнула. — Так, припинився. Вже дванадцята, і гості напевно набридли господареві…
Сергієві не хотілося, щоб вони йшли, та єдине, що залишалось, узяти капелюха й провести їх.
… Море залишилося позаду, і літак знизився. Генрієтта глянула в ілюмінатор. Десь далеко під крилом майнули убогі хатинки, отари овець. Потім потяглися одноманітні жовто-зелені зарослі якогось чагарника. Літак зробив коло й пішов на посадку.
Генрієтта обережно витягла з-під блузки листа, поклала в зовнішню кишеню жакета. Літак кілька разів сильно кинуло, і невдовзі він зупинився.
Генрієтта ще раз глянула в ілюмінатор на довколишні чагарники і спокійно попрямувала до виходу. Інші дівчата поприлипали до ілюмінаторів, злякано позираючи на кількох озброєних чоловіків, що вибігли з-за кущів. Генрієтта цього не бачила — стояла біля люка і дивилася, як від кабіни пілота між сидіннями наближається рожевощока людина в гарно пошитому костюмі й свіжій сорочці. Думала, як могла вона так помилитись, але не впадала у розпач, бо це означало загибель, а шанси на порятунок давали лише витримка і сила духу.
Рожевощокий простував прямо на неї, а вона дивилася на нього, як дивляться звичайні пасажири на пілота, без особливої цікавості, але й не відчужено. Це сподобалось йому, а може, просто удав, що сподобалось, бо підморгнув мало не дружньо і хотів поплескати по щоці.
Вона спокійно відвела його руку.
— Не блазнюйте, це вам не личить.