Збігло літо [The Runaway Summer - uk]

Мері сиділа вся напружена, не наважуючись підвести очі вище середнього гудзика на жилеті констебля Пітерса й чекаючи тієї миті, коли на її плече ляже важка рука і сердитий голос накаже встати.

Натомість вона почула лиш здушений сміх. Мері підвела голову й побачила, що обидва поліцейські широко всміхаються.

У констебля Пітерса було червоне спітніле обличчя, у якому, як родзинки в булочці, утопали маленькі карі очі. Він усміхнувся до неї.

— Це твоя кабінка?

— Мого дідуся.

— Замкни її, коли йтимеш звідси. Сюди можуть з’явитися незвані гості. Ви тут нікого не бачили, га? Ніякі підозрілі типи тут не вештались?

— Крім вас, нікого не було, — сказала Мері, й вони зареготали.

Поліцейські пішли своєю дорогою, сміючись і перемовляючись між собою.

Коли вони віддалилися і вже не могли чути їх, Саймон сказав:

— Нічого не можу вдіяти із собою. Це через те, що в мене тонка шкіра і видно, як кров підступає до обличча. Що більше думаєш про це, що більше намагаєшся не червоніти, то більше червонієш.

Мері, яка й досі сиділа, затамувавши подих, судомно ковтнула повітря й відчула, як у неї запаморочилося в голові.

— Я подумала, що вони здогадаються, коли ти почервонів. Не могли ж вони не помітити?

— Вони помітили, будь певна. Тільки вони подумали, що причина криється зовсім в іншому, от і все.

— У чому?

Він сором’язливо глянув на неї, узяв маленьку рожеву черепашку й почав уважно розглядати її.

Мері так штовхнула його ліктем, що він випустив з рук черепашку й вона впала на купку інших черепашок біля їхніх ніг.

— Що вони подумали?

Саймон зітхнув.

— Вони подумали, ніби я почервонів через те, що побачили мене з дівчиною. Деякі люди знаходять собі дивні причини для сміху.

За таких обставин, подумала Мері, це й справді смішно.

— Якби вони знали всю правду, їм було б не до сміху.

Цією фразою вона хотіла розвеселити його, та не зуміла. Похмурий вираз так і не зійшов з його обличчя.

— Тобі, мабуть, було б краще, якби вони про все здогадалися, правда ж? — докірливо запитала вона.

— Він окинув її коротким зневажливим поглядом.

— Я ж повернувся, хіба не так?

— Авжеж, повернувся. — Однак це, на її думку, вимагало пояснення. І вона запитала, дивлячись на його похмурий профіль: — Але чому? Адже ти казав, що тих людей, які приїжджають сюди, треба висилати назад. Такий закон, казав ти.

Саймон рвучко підвівся, ніби йому не хотілося відповідати, й увійшов у кабінку.

— Овва! — вигукнув він. — Його величність спить!

Зібгавшись калачиком, хлопчик спав у тісному закутку між стінкою й дверима. Голова його ледь звисала на тонкій шиї, немов важка квітка на тонкому стебельці. Він тихо посопував.

— Коли бачиш людину на власні очі, ставлення до неї змінюється, — сором’язливо признався Саймон. Він дивився на Мері якусь хвилю і враз заусміхався. — А крім того, я, здається, придумав, що з ним робити?