Яса. Том 1

Вона давно — давно не з’являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про неї. Як майже забув чи не хотів згадувати багато чого, пов’язаного з тими днями. То свистіли її крила, то шуміла її весна. Вона не справдилася йому, як не справджується на землі кожному, якого б щастя не спізнав і якої слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нічого гарного, незвіданого попереду немає і немає довкруж ніяких таємниць. А тільки ж ними живе людина. Вони — у серці, в ньому бентега любові і радість батьківства — дитини на руках, її першого осмисленого погляду, першого слова. І ще чогось — великого, незвіданого, що прийде, обов’язково прийде до тебе… Для нього все те минулося. Його вже справді не жде ніяка бентега, хіба що — бентега смерті в бою.

Це було так несподівано, що Сірко аж зупинився, і все — шинок над Чортомликом, темні вежі Січі праворуч і оця важка довга весна — видалося йому несправжнім. Але стояв перед ним справжній Яковлєв, опасистий і череватий січовий писар, і сидів на перекинутому догори дном човні звичайний січовий козак Кваша. І хрумтів крихкий вечірній льодок під ногами. Й гудів на вітрі голим віттям кущ калини. Всі інші шинки козаки називають іменем їхніх держателів — «Семенів», «Драганів», «Лупалів», а цей — «При калині». Почувши кроки кошового, Кваша звівся, пішов назустріч. Був низенький, теж кремезний, як і Яковлєв, кутався в довгу кирею, накинуту на плечі наопаш. Сірко через його голову бачив важку, мовби притверділу воду чортомлицького озерища й блідий пруг місяця, що падав у пожухлі очерети плавнів. Там він загубиться й зійде вже аж через місяць ясним одкованим серпом.

Привітавшись з Квашею, Сірко, на мить притлумивши щось у душі (адже стояв перед отим, очікуваним, від чого втікав думкою весь вечір), запитав:

— Ну, розказуй, що там?

— А що, — одказав Кваша, обличчя його й далі не було видно, воно ховалося в тіні великої, насунутої на очі кобки. — Людці боярина Ромодановського все ще ріжуть донцям зі спин ремінь. Підпливає Дон кров’ю з усіма притоками, і нова налога на них іде. Не можуть донці нам підсобити. Цидулу ось написали.

Сірко не мовив жодного слова. Тільки враз відчув, як щезло, мовби його й не було зовсім, недавнє відчуття відчайної веселості, а натомість виросло, стало в усьому огромі те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, і вже не міг думати ні про що інше.

На тіло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очікуваному, а воно ж — тільки мент з того більшого, чим жив і клопотався всі останні десять літ. Й буде жити далі. Просто завтрашній день доведеться стрічати по—іншому. Жив надіями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловік, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав від того, що не збулося. Тільки стояла в грудях важка грудка. Й зім’яти її не міг. Знав — вона розсмокчеться не одразу.