Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Російський президент Борис Єльцин, що перебував у той день в Іркутську, заявив, що йому соромно за такі дії Верховної Ради. Російське МЗС також дезавуював цю постанову. Здатним привести до конфронтації з Україною та занадто поспішливим назвав його міністр оборони Росії Павло Грачов. Природно, відреагувала й Україна — постановою Верховної Ради України, зверненням до Ради Безпеки ООН, заявою президента Л. М. Кравчука — він категорично осудив російських парламентарів. Уже 20 липня 1993 року Рада Безпеки, посилаючись на російсько-українську угоду від 19 листопада 1990 року визнала постанову Верховної Ради РФ, як таку, що не має сили, і є несумісною зі Статутом ООН. Постійний представник Росії у Раді Безпеки Юлій Воронцов не тільки не наклав вето на цю резолюцію, але й погодився з оцінкою, яка містилася у ній.
Я запитую себе: чи можливі були б подібні рішення російської Верховної Ради без тієї небезпечної гри, яку вела Республіканська партія Криму та її лідер Юрій Мєшков (згодом — президент автономної республіки Крим), вели ті сили, чиї сепаратистські сподівання підживлював автономний статус Криму?
Ноту протесту направляла Україна також румунському парламенту, який, перераховуючи «землі румунського народу», назвав серед них ряд українських територій. Якщо румунська преса постійно ставила під сумнів права України на Буджак і особливо на Північну Буковину, то дипломатія цієї країни зосередилась на більш скромному об’єкті — Зміїному Острові у Чорному морі. Це, без сумніву, пов’язано із надіями знайти нафту та газ у 12-мильній зоні довкола цього острова. Румуни посилалися на те, що Паризька мирна угода 1947 року між країнами-переможцями у Другій світовій війні та Румунією залишила Зміїний Острів за нею. Проте згідно більш пізнім радянсько-румунським угодам про мир та дружбу 1948 і 1961 років острів відійшов до СРСР, таким чином питання ясне.
У червні 1997 року наші країни підписали загальнополітичну угоду, у якій Бухарест відмовився від територіальних претензій до Києва. Але осадок лишився. Все це врегулювання сталося лише під впливом розширення НАТО: у лютому 1997-го президент Константинеску зробив заяву про те, що Румунія йде на «історичну жертву» заради того, щоб бути членом альянсу, тобто визнав цей крок своєї країни вимушеним. У першу хвилю розширення НАТО Румунія не потрапила, а у другу — таки потрапила. Але, оскільки українсько-румунська угода містить у собі осуд пакту Молотова — Ріббентропа, залишається щілина для марних територіальних суперечок і у майбутньому, нехай не обов’язково на державному рівні.
Підемо далі. Наприкінці 80-х — початку 90-х Туреччина оголосила себе захисницею балканських мусульман і тим самим свідомо чи ні сприяла поглибленню балканських проблем. В останні роки вона виступає як заступниця та захисниця інтересів кримських татар і навіть православних гагаузів Молдавії та України, що не може не насторожувати нас.
Україна не має ніяких претензій до керівництва Польщі, але у громадських колах цієї країни є сили, які мріють про той день, коли українські міста Львів та Тернопіль, Луцьк та Івано-Франківськ. Рівне та Дрогобич знову стануть польськими. І мріють вони про це зовсім не мовчки.
Тема перекроювання післявоєнних кордонів Європи, зокрема українських, час від часу випливає і в Угорщині, даремно розбурхуючи людей.
Чи слід полегшувати життя усім цим мрійникам, давати їм марні надії? Наприклад, у Чернівцях, в річницю проголошення Західноукраїнської Народної республіки, проходить «міжнародна дискусія» на тему: «Буковина й Галичина — федеральна земля або федеральні землі Західної України?». Ті, хто взяв участь у дискусії, обговорювали захоплюючі питання — чи повинна Західна Україна стати королівством, чи слід запропонувати престол Отто фон Габсбургу, чи має право на існування Велике герцогство Буковинське та таке інше. Так і не прийшовши до єдиного висновку, вони, врешті, змилостивилися: вирішили, нехай так, не відокремлюватись від України, а стати Західно-українською автономною республікою. Що це — невинні жарти або щось більш серйозне?