Тема для медитації

... смерть, яка виступає найголовнішою загадкою людського буття. Усвідомлення усієї глибини цієї проблеми приходить до людської істоти з віком: у дитинстві вона гаряче вірить у своє особисте безсмертя й нездатна уявити, що колись покине цей світ, а замолоду аж надто зайнята боротьбою за місце в суспільній ієрархії, щоб замислюватися над проблемами екзистенційного характеру, — й тільки тоді, коли пристрасті потроху вже холонуть, а роки починають шугати, неначе вагони швидкого поїзда, вона кидає погляд уперед і бачить прірву, з якої дихає холодом. Якщо сформулювати проблему небуття точніше, то врешті-решт вона буде зводитися до одного-єдиного запитання: чи існує життя після смерти?

В цій короткій фразі криється увесь трагізм і безнадія, які охоплюють пересічну особистість, коли їй виповнюється сорок років. Краща (і більша) частина життя вже минула; підсумовуючи здобутки, людська істота озирається назад — і з жахом бачить, що прожила намарне: ідеали, котрим вона служила з самопосвятою мученика, виявилися ілюзіями; авторитети, які були для неї недосяжними взірцями, безнадійно скомпрометували себе; найдорожчі люди, які держали на плечах її духовний світ, один за одним пішли з життя, й на їхньому місці зяє порожнеча, яку вже ніколи й нічим не заповнити. Найгіршою ж у цій ситуації видається відсутність перспектив: якщо раніше все було попереду, то після сорока років попереду вже нічого немає — ні відкриттів, ні перспектив, ні подарунків долі. Людина у цьому віці скидається на пасажира, що проґавив свій поїзд, — із тією лиш ріжницею, що другого поїзда не буде ніколи. В окремих випадках ця духовна криза має просто-таки глобальний характер: уся система цінностей починає коливатись, а потім розпадається на уламки, й особистість опиняється у вакуумі, який гірший од смерти. Цій психології притаманні такі стани, як депресія, відчай і цинізм; переступивши цей віковий поріг, одні починають пиячити, другі замикаються в собі, треті важаться на самогубство, а решта впадає в апатію й, махнувши на все рукою, просто доживає віка. В усіх цих випадках проблема небуття не втрачає своєї ваги, а загострюється і зрештою набуває такого значення, що перетворюється в основний предмет роздумів. Пересічна особистість усвідомлює: світ, в якому їй довелося жити, за визначенням гріховний і сповнений зла, причому зло виступає невід’ємним і головним його атрибутом, адже хвороби, нещастя та й сама перспектива небуття — це теж зло, яке так чи так спіткає кожного з нас. Саме тоді в гарячковій свідомості пересічної людини спалахує безумна за своєю нездійсненністю надія: а може, там, за межею, лежить інший, досконаліший світ, у якому нарешті знайдеться місце для щастя, для краси, для любови...