Лисовичі: хроніка галицького приходства
- Автор: Михайлів О.
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Український Літературно-Мистецький Клюб Нью-Йорку
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лисовичі: хроніка галицького приходства». Краткое содержание книги:
Таємниця Мартусі й Василя Соплинця (а від нині й Ігоря) не залишається довго таємницею. Отець Корчин і їмость не дуже й дивуються — дівчина ж росте, а Соплинець, усе таки, вже майже скінчений студент, партія непогана. Але молода Корчинівська ґенерація дуже не сподобала собі нового кандидата на шваґра й мов завзялася «збридити» його Мартусі. Вже він для них і дурний і поганий і малощо не большевик! А найкомічніше в нім те, що він — фанатичний звеличник поезії Павла Тичини!
Літературні смаки Корчинів — дуже консервативні, і в поезії вони дальше «Кобзаря» й «Зів’ялого листя» (та ще різдвяних віршів Лепкого) йти не хочуть. «Молода муза» для них була анатема, Пачовський — модерніст, а Яцків — таки просто дурень і все! А тут отой Павло Тичина! Мова в нього комічно «наддніпрянська» й пише таке щось, що в нім «ні голови, ні ніг»:
Ну, при чому тут пан? І що має спільного з сонцем музичний інструмент — клярнет?
Та дійсно, прошу панства, як можна отак змішувати музику з… астрономією?…
Бідолашний Василь Соплинець і блід і червонів (з його комплексією це йому легко лриходилося), боронячи свого поетичного кумира — Тичину перед нападами лисовицьких філістрів. Але це його в очах молодих Корчинів робило ще глупішим і комічнішим.
Коли ж Василя Соплинця припадком у Лисовичах не було, тоді жертвою сімейного гумору ставала Марта. Ось вона сидить біля стола в Середньому покою, насуплена, лиха, а з усіх боків сипляться на її адресу й на адресу її коханого колючі дотепи. І в серці в Мартусі будиться мимохіть сумнів — чи дійсно ж він — Васильчик її — такий гарний і мудрий, як їй здавалося зразу?
Щоб ще більше підкреслити власні гумористичні арґументи, Олесь Корчин удається… до пластики. Він нашвидку вирізує з паперу лялечку — Василя Соплинця, довготелесу таку, з незграбними ногами й довгим носом, показує її й приговорює:
«Ось тепер наш Соплинець іде в Перемишлі по вулиці, а тут стоїть ліхтарня» (за ліхтарню править кухонний ніх), «Соплинець хоче обминути її, а тут — бац! — зачепився за ліхтарню великим носом»…
— і лялечка повисла довгим носом на кухонному ножі.
Мартуся вибухає плачем — вибігає з кімнати…
«Донна е мобіле» — співається в опері Верді, «жінка — змінлива!». Особливо, коли тій «жінці» лиш тільки шіснадцять літ, коли її коханого всі критикують, і коли вона — поїхавши незабаром у школу — побачить у місті силу-силенну хлопців, гарніших і молодших від її першого милого.
І сталось так, що півроку пізніше кохання Мартусі Корчинівни з Василем Соплинцем остаточно розбилося, а до Лисович приїхав новий студент учити дітей до гімназії…
СЕЛО
Лисовичі — чудове село, коли на них дивитися здалеку, з одної з навколишніх «гір». Найкраще — з Копані. Церква й приходство на горбочку пишаються, школа й кооператива — скромно, внизу. Зелений вигін на «Ставиську» вкритий білими й жовтими цятками гусей і гусенят, потік — без назви — зарослий вербами, саджавка кругла, мов дзеркало. А кручені вулички й хати білі серед високих черешень, зелених садків — зовсім, як у Шевченка:
А яке воно зблизька, оте село? А люди?
І тут доводиться признатись із соромом, що Ігор — демократ і мужицький внук — мало знав ізблизька оте село й людей у нім. Чому? Змалку його, та й інших приходських дітей, не пускали бавитися з ровесниками в селі — «дітиськами», бо ж «дітиська» нечемні і говорять «погані» слова, ще чого доброго й Ігор навчиться отих «поганих» слів і доведеться йому з того сповідатися.
А пізніше, коли Ігор трохи усамостійнився, його відпихали від села вбогість і задуха внутрі мужицьких хат. Лисовичани були такі інакші від мальовничих «селян» у народніх п’єсах на сцені й навіть інакші від Ігоревих свояків у батьківському, подільському селі. Там — хати були заможні й просторі й люди чисто вдягнені й не вживали вони непристойної лайки. А тут…
Все таки, дванадцятилітній молодий ідеаліст відчував конфлікт поміж його «демократичними» поглядами й власною ізоляцією від села й він деколи намагався наблизитись до «людей». І завважував, що, на диво, консервативному о. Михайлові й гордій їмості й навіть насмішкуватим молодим Корчинам було легше знайти спільну мову з селом, ніж йому, з усіма його ідеалами.