Ключі від ліфта

13

Роксана, покидаючи Ольчине село, як могла, подбала про дівчинку. Вона домовилася з головою сільради, що дівчинка поки що залишиться в їхній невеличкій однокімнатній квартирі типового будинку на два під’їзди та три поверхи, де житло надавалося приїжджим робітникам, які не мали власних будинків, – учителям, клубним працівникам, пожежнику, що осів тут, приїхавши з області. А ще вона влаштувала Ольку на літо на роботу до їдальні на залізничній станції. Правда, до вокзалу було шість кілометрів, але інколи дівчинку підвозили односельці, що їхали туди в справах, інколи сама під’їжджала автобусом, а то й пішки молодими довгими ногами діставалася без проблем за хорошої погоди.

Село спочатку зашаруділо плітками та здогадками, передбачаючи Ольчину долю після від’їзду вчительки, але чутка про те, що дівчинка, закінчивши дев’ятий клас, таки не повернеться до батьків, а ще й матиме роботу, так само швидко розповзлася дворами, звісно, викликавши нові пересуди. Хтось жалів дитину, котра мусила сама пробиватись у житті, хтось засуджував, мовляв, не по-людськи це – отак відцуратися матері, хоч якою вона була.

Не сказати, що в Ольки геть не було ніяких почуттів до батьків, їй щеміли спогади, доводили до розпачу, лише впускала їх у душу. Кілька разів пізно ввечері вона ходила до своєї хати, стояла біля паркану, дивилася у двір, а зайти побоялася. Та що б вона там нового почула чи побачила? Матюки, лайки, погрози, звинувачення… Тому, з якогось тваринного прагнення до самозбереження, дівчинка трималася осторонь, заганяла свої спогади та непевні докори сумління вглиб душі, а надто коли їй починала маритися та остання ніч у батьківській хаті, хмільні материні пологи та мертвонароджене немовля. Чи вирватися будь-куди, чи прожити так, як її батьки – такі два шляхи бачила перед собою Олька.