У Києві в 1940 році
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1950
- Язык: украинский
- Год: Друк Б. Криницького
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «У Києві в 1940 році». Краткое содержание книги:
Софія Парфанович
IX
На клініках
Зараз, другого дня після від’їзду товаришів, я поїхала ще з К-ченковою в Клініку Гінекологічну Медінституту, де володів в славі й блиску лавреат ордена Сталіна проф. Лур’є. Про нього оповідала мені з запалом К-ченкова, який то надзвичайний вчений, що то за оператор, який патріот. Просто передова людина Союзу, близький друг Сталіна.
Зрозуміло, що мені хотілося пізнати таку славу, приглянутись як виглядає славний вчений в СССР.
Клініка містилась на бульварі Шевченка і робила враження малого будиночку. Була вона одноповерховим старим будинком. Ліжок мабуть сто.
В канцелярії, обладнаній оксамитними меблями в покрівцях, якимись старими тяжкими різьбленими масивами з різаним склом, я застала молоду ще й струнку людину з трохи нерівним носом, яка поставилася до мене дуже ввічливо та з живим інтересом. Цілий час він хотів знати «как же ви жили при буржуазном строе». Мені здавалось, що він подивляв нашу відвагу жити в такому страшному устрої, та чудо, що нас буржуї не з’їли, або не замучили. Здавалось, наче б я втекла а країни канібалів. Оглянувши клініку, де вражала чистота, але й тіснота, та не знайшовши в ній нічого надзвичайного, я пішла на операцію, що її робив професор. Був це Вертгайм (чи як вони казали Вертґейм). Треба визнати, що професор робив її дуже зручно й швидко і я винесла враження, що він прекрасний оператор — як і насправді було. Мав свої модифікації, потягнення ножа довгі й певні, приладдя в нього було гарне, для відділення піхви послуговувався електричним ножем, чого я не бачила на львівській клініці. При операції пояснювала мені якась молода синьоока лікарка гарною українською мовою, бо всі, зрештою, говорили по-російськи, а професор просто не знав української, будучи довго на катедрі в Свердловську в Сибірі.
Між тим я запитала в лікарки, як же це, що вона так гарно говорить по-укр. Та, примружуючи в півусміху очі, сказала, що тут була «українська клініка» і кожен мусів вміти по-укр. Її зліквідовано, а професора Крупського переведено до Воронежа. Це застановляло. Значить і в клініці, і в хворобі, і в обличчі смерти й страждань відбулось тут те, що змінило обличчя Києва і цілої України. Майже за два роки я довідалась про це докладніше, коли вже червона армія була за Дніпром, а НКВД з нею…
Потім виявилося, що ціла обсада клініки, включно з професором, за винятком С-нкової — були жиди.
На клініці вражала дбайлива опіка над хворими й добрі харчі. На друге снідання вони діставали булку з ікрою (мене поінформували, що йде про довіз вітамінів) та мандаринки, усього в достатній кількості. Дуже добре відживлення хворих помічалось теж в інших клініках, куди я заходила.
Одного дня зовсім вранці та ще й не снідавши, як звичайно в гуртожитку, я пішла з цією старшою жінкою, про яку вже розказувала, до іншої клініки: був це породільний відділ Дитячої клініки. Цього ранку був найстрашніший мороз, який я колинебудь пережила. Ми їхали трамваями, пересідаючи, чекали на них і мерзли так страшно, що здавалося не доїдемо. Найгірше було потім іти від трамваю до клініки. Це було на якомусь полі, відкритому для вітрів, — напроти сад. Моя бідна товаришка йшла дуже поволеньки, просто крок в крок, а я, замерзаючи підбігала наперед, потім бігцем верталась до неї і знову бігла наперед та верталась до неї. При тому ми дещо й говорили в точках стикання. Цю виправу я відхорувала і від неї я й не видужала довший час.
Клініка Професора Мельника була повна світла й тепла. Новий будинок серед поля, осяяний сонцем, що з замерзлого неба вливалось в широкі вікна й пестило ніжну зелень домашньої рослинности, що прикрашувала поруччя сходів, покритих килимом. Здавалося, що входимо до приватної санаторійки, бо все теж не було надто велике. Професор огрядний, чорнявий, вже направду слов’янин, і, на диво українець, приняв мене ввічливо і не зважаючи на його стриманість в очах засвітився теплий вогник, що бувало завжди в українців, коли стрінули нашого брата. Дали нам поснідати (я призналась, що не снідала), після чого ми пішли оглянути клініку і тут же приглянутись, як учениці нашої школи відбувають практику. Там я помітила дбайливе ставлення до вишколу акушерок, дуже гарне до хворих. Там теж я приглянулась і записала собі схему знеболювання пологів. Пологи тихцем, під маскою з розвеселюючим газом зробили на мене зворушливе враження, і я вирішила, що це діло поведу у нас. Так воно теж і діялось: майже два роки я пристосовувала все, що могли дістати в аптеці клініки, щоб жінкам облегшити пологові страждання. Найкраще й найшляхетніше стремління лікаря, проти якого були всі поляки з професором і асистентами поголовно. Мовляв, це самодурство і непотрібна забава. Дехто ж пам’ятав і заповіт, що його бідній жінці дали в раю, та не хотів його порушувати. Крім того вважали все, що несли з собою більшовики, за зле й дурне.