Пурпурові вітрила (Збірник)

Ассоль увійшла у високу лучну траву, що бризкала росою; тримаючи руку долонею вниз над її волоттям, вона йшла, тішачись струмливому доторку. Заглядаючи в особливі риси квітів, у плутанину стебел, дівчина розрізняла там майже людські натяки — пози, зусилля, порухи, риси і погляди; її не здивувала б тепер процесія полівок, бал ховрашків чи грубі веселощі їжака, що лякає сонного гнома своїм форканням. І справді, їжак, сіріючи, викотився перед нею на стежину. «Хух-хух», — уривчасто прогугнів він, сердитий, як візник, бува, сердиться на перехожого. Ассоль говорила з тими, кого розуміла й бачила. «Добридень, хворий», — сказала вона бузковому півникові, що його здірявив хробак. «Треба посидіти вдома», — це стосувалося куща, який застряг посеред стежки і його відтак обшарпало вбранням перехожих. Великий жук чіплявся за дзвіночки, згинаючи рослинку і щоразу падаючи, та вперто штовхався лапками. «Скинь гладкого пасажира», — порадила Ассоль. Жук справді не втримався і з хряском шугнув убік. Так, хвилюючись, дрижачи і сяючи, підійшла вона до схилу пагорба, затаївшись у його заростях од лугового простору, проте оточена тепер справжніми своїми друзями, які — вона знала це — говорять басом.

То були великі старі дерева серед жимолості й ліщини, їхнє поникле гілля торкалося верхніх листків на кущах. У спокійно навислому великому листі каштанів стояли білосніжні китиці квітів, і дух їхній перемішувався з запахом роси і смоли. Стежина, встелена ребрами слизького коріння, то падала, то дерлася на схил. Ассоль почувалась як удома; віталася з деревами, як із людьми, себто стискаючи їхнє широке листя. Вона йшла, шепочучи то подумки, то словами: «Ось ти, ось другий ти. Як же багато вас, братики мої! Я йду, братики, поспішаю, пустіть мене! Я вас упізнаю всіх, усіх пам’ятаю і шаную». «Братики» велично гладили її, чим могли, — листям, — і по-родинному рипіли у відповідь. Вона вибралася, закалявши ноги у землю, до урвища над морем і стала на краю нього, ледь зводячи дух од швидкої ходи. Глибока, непереможна віра, тріюмфуючи, пінилась і шуміла в ній. Вона розкидала її поглядом за обрій, звідки легким шумом берегової хвилі поверталася вона назад, пишаючись чистотою лету.