Тріумфальна арка

Равік поставив фігурку на стіл. Серед шахових фігур вона була як біла ворона серед птахів.

— Росіянка? — спитав Морозов.

— Ні. Я сам спершу був так подумав.

Равік помітив, що губну помаду з фігурки змито.

— Що мені з нею робити?

— Постав десь. Усе можна десь поставити. На світі вистачає місця для всього. Тільки не для людей.

— Небіжчика, мабуть, уже поховали.

— То це та жінка?

— Так.

— Ти потім цікавився, що там із нею?

— Ні.

— Дивно, — сказав Морозов. — Завжди так виходить: зробимо комусь на крихту добра, а тоді кинемо його, коли йому найтяжче. І вважаємо, що допомогли людині.

— Я не добродійницьке товариство, Борисе. А, крім того, я бачив у своєму житті й гірше і нічого не робив. Чого ти вважаєш, що їй тепер найтяжче?

— Бо аж тепер вона по-справжньому самітна. Досі в неї був чоловік, навіть тоді, коли вже помер. Він був на землі. А тепер він під землею… зник, більше його немає. Оце, — Морозов показав на мадонну, — не подяка, а благання допомогти.

— Яз нею спав, не знаючи, що в неї сталося, — сказав Равік. — І хочу забути про це.

— Дурниці! Ніщо так мало не важить на світі, як це, коли немає кохання. Одна моя знайома казала, що їй легше переспати з чоловіком, ніж назвати його на ім’я. — Морозов нахилився вперед. На його великій лисій голові відбивалося світло. — Ось що я тобі скажу, Равіку: ми повинні бути добрими, якщо можемо і поки можемо, — адже нам у житті доведеться ще заподіяти кілька так званих злочинів. Принаймні мені. Та й тобі, мабуть, теж.

— Так.

Морозов обхопив рукою горщик із миршавою пальмою. Вона ледь захиталася.

— Жити — означає жити для інших. Ми живимося одні від одних. Нехай хоч час від часу жевріє іскорка доброти, не треба її гасити. Доброта додає людині сили, коли жити важко.

— Гаразд. Я завтра навідаюся до неї.

— Чудово, — втішився Морозов. — Цього я й хотів від тебе. І годі про це. Хто грає білими?