Прерія

Поки тетон діяв отак хитро й вправно, жоден звук не порушив безгоміння прерії. Сіу лежали кожний на своєму місці, з притаманною індіанцям терплячістю чекаючи сигналу до бою. З вершини горба, де лишилися, як було вже сказано, схвильовані бранці, перед ними відкривався безкраїй похмурий простір, освітлений слабким промінням місяця, що пробивалося крізь хмари. Над табором темінь здавалася густішою, ніж над улоговинами; там і сям світлішою хвилястою смугою вимальовувались вершини горбів. Усюди панував глибокий, урочистий спокій пустки.

Але тим, хто знав, що затівалося під габою нічної тиші, цей краєвид був тривожним і небезпечним. Їхнє хвилювання дедалі зростало; хвилина минала за хвилиною, а з мирної пітьми, що сповивала гайочок, не долинуло ані звуку. Пол почав дихати частіше й голосніше, а Еллен, шукаючи підтримки і спираючись на його руку, відчувала, як тремтить усе його тіло, й собі раз у раз несвідомо здригалася.

Читачам уже відомо, який безчесний і розбещений був Уюча. Тому їх не здивує, що він перший порушив ті правила, які сам же й запровадив. Саме тоді, коли ми розлучилися з Маторі, який застиг у захваті перед Ішмаеловими кіньми, вражений їх кількістю й виглядом, чоловік, що йому він доручив вартувати бранців, надумав потішити свою злобу, знущаючись із тих, кого мусив оберігати. Схилившись до трапера, дикун швидше пробубонів, ніж прошепотів йому на вухо:

— Якщо великий вождь тетонів загине від рук Довгих Ножів, помруть і старий, і молоді.

— Життя — дар Ваконди, — незворушно відповів трапер. — І воїн-тетон, як і наші діти Ваконди, мусить коритися його законові. Людина вмирає, якщо тільки того забажає Ваконда, і жоден дакота не владен змінити призначену годину.

— Дивись! — відповів дикун, піднісши оголений ніж перед очі бранця. — Уюча сам Ваконда для собаки!

Старий зупинив погляд на лютому обличчі вартового, і на якусь мить у глибині його очей спалахнув огонь відвертої й непримиренної ненависті, але тут-таки й погас, поступившись виразові співчуття, коли не жалю.

— Хіба личить тому, хто створений за істинним образом божим, гніватися на істоту з жалюгідною подобою розуму? — мовив він по-англійському куди голосніше, ніж з ним говорив Уюча.

Індіанець, скориставшись, як приводом, цією ненавмисною провиною, схопив бранця за ріденьке сиве волосся, що спадало з-під шапки, і вже хотів був у жорстокому тріумфі різонути під самими його коренями своїм гострим ножем, коли це протяглий, різкий крик розітнув повітря, відлунюючи в пустці, ніби тисяча демонів разом відгукнулися на цей клич. Уюча з криком несамовитої радості відпустив свою жертву.