Сезон гроз
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Widźmin #9
- Язык: украинский
- Год: АСТ
- ISBN: 978-5-17-083919-3
- Переводчик: Наталя Михайлівська
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сезон гроз». Краткое содержание книги:
— Ні. Прошу. Прошу, ні. Не можна так.
Геральт охоче відмірив би сітяреві ще кілька копняків, бо добре знав, чого не можна, що можна, а що треба. І звик у таких справах нікому не давати послуху. Особливо ж людям, яких ніколи не копали.
— Прошу, — повторила Мозаїк, — не відігравайся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти сам загубився.
Послухався. Взяв її за плечі. І глянув в очі.
— Я йду до твоєї майстрині, — терпко сказав.
— Недобре, — покрутила вона головою. — Будуть наслідки.
— Для тебе?
— Ні. Не для мене.
Wild nights! Wild nights!
Were I with thee,
Wild nights should be
Our luxury!
So daily I renew my idle duty
I touch her here and there – I know my place
I kiss her open mouth and
I praise her beauty
And people call me traitor to my face.
Розділ сьомий
Стегно чародійки прикрашало майстерне і казково кольорове в деталях татуювання, — смугасто забарвлена рибка.
Nil admirari, подумав відьми́н. Nil admirari.
— Очам своїм не вірю, — сказала Літта Нейд.
В тому, що сталося, в тому, що вийшло так, як вийшло, завинив тільки він і ніхто інший. По дорозі до вілли чародійки проминав сад і не встояв перед спокусою — зірвав одну із фрезій на клумбі. Пам’ятав запах, що домінував у її парфумах.
— Не вірю своїм очам, — повторила Літта, стоячи в дверях. Привітала його власною персоною, дебелого придверника не було. Може, мав вихідний.
— Як я здогадуюся, ти прийшов вишпетити мене за долоню Мозаїк. І приніс мені квітку. Ввійди, доки не дійшло до заворушень, а місто не задудніло від пліток. Мужчина на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди такого не згадають.
Зодягнена була у вільну чорну сукню, тоненьку комбінацію шовку й шифону, що хвилювалася при кожному русі повітря. Відьми́н стояв, вдивляючись, разом з фрезією у витягнутій руці, намагаючись всміхнутися і ні за що в світі не спроможний це зробити. Nil admirari, повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картушу над входом до кафедри філософії. Цю максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Літти.
— Не картай мене, — вона вийняла фрезію з його пальців. — Я вправлю дівчині руку, як лишень вона з’явиться. Безболісно. Можливо, навіть попрошу в неї пробачення. А в тебе вже прошу. Тільки не картай мене.
Він покрутив головою, знову спробував усміхнутися. Не вдалося.
— Цікаво, — вона наблизила фрезію до обличчя і вп’яла в нього жадеїтові очі, — ти знаєш символіку квітів? І їх таємну мову? Знаєш, що означає ця фрезія і свідомо передаєш мені її послання? Чи квітка випадкова, а послання… підсвідоме?
Nil admirari.
— Але це й неістотно, — підійшла до нього, дуже близько. — Або ти виразно, промовисто і розраховано сигналізуєш мені, чого жадаєш…. Або приховуєш свої жадання, а підсвідомість їх зраджує. В обох випадках я повинна подякувати. За квітку. І за те, що вона означає. Дякую тобі. І теж відповім подарунком. От тією тасьмочкою. Потягни за неї. Відважно.
Що ж я роблю, подумав він, тягнучи. Плетена тасьмочка гладенько висунулася з петельок. До самого кінця. А тоді шовково-шифонова сукня спливла з Літти наче вода, м’яко вкладаючись довкола ніжок. Він на мить заплющив очі, її нагота вразила його, як раптове сяйво. Що ж я роблю, подумав, обнімаючи її шию. Що я роблю, подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. Те, що я роблю, цілком позбавлене сенсу, думав він, делікатно скеровуючи її до комодика при патіо і садовлячи на малахітовій стільниці.
Вона пахла фрезією і морелями. І ще чимось. Може, мандаринкою. Може, ветіверією.
Так тривало якусь хвилину, а потім комодик досить сильно заходив ходором. Корал, хоч міцно його обіймала, ні на мить не випустила фрезії з пальців. Запах квітки не приглушував її запаху.
— Твій ентузіазм мені лестить, — вона відірвала губи від його губ і щойно тепер розплющила очі. — І є чудовим компліментом. Але я маю ліжко, знаєш?
Дійсно, ліжко було. Величезне. Просторе, наче палуба фрегату. Вона вела його туди, а він йшов за нею і не міг надивитися. Вона не озиралася. Не сумнівалася, що він йде за нею. Що без вагання піде туди, куди вона його поведе. Не відводячи очей.