Химери Дикого поля

– Красю, не панікуй, – строго сказала Понамка. – Розмовляти буду я, а ти стій спокійно і не рипайся.

Вершники були близько. Тепер уже можна було бачити, що їхній загін поділений на три частини. Попереду на баских конях, одягнені у сині шаровари і червоні жупани, з-під яких виблискували обладунки, мчали чоловіки з оселедцями, озброєні шаблями. За ними на невеликих конячках поспішали молоді хлопці, підлітки років п’ятнадцяти. Одяг в них був не такий яскравий, шаблі менші, на голові волосся було зібране у довгі хвости. Останніми мчали голомозі, в них були зовсім дрібні коні, одяг сіренький, а зі зброї лише кинджали. За цими їхало ще кілька коней без вершників. Загін поспішав до нас, але не змішувався: підлітки не наважувалися наблизитися до дорослих з оселедцями, а голомозі до підлітків. Ось підлетіли до нас і стали підковою, наполовину оточивши. Я від жаху і дихати не міг, не те що говорити, а Понамка була спокійна.

– Доброго дня, – сказала вершникам. Ті роздивлялися нас. Роздивлялися вороже.

– Імати дівку, – кивнув чоловік з оселедцем.

Мабуть, це і був панич, про яких розповідав Бар-Кончалаба. Був він високий, широкоплечий, з вольовим обличчям і грізним поглядом. Такими ж були і його товариші, що ставили коней дибки і тримали руки на шаблях. Наказ панича побігли виконувати двоє голомозих. Один був років біля сорока, невисокий, але жилавий чоловік, другий – молодий, теж міцний хлопець. Вони і кинджалів не вихоплювали, мабуть, думали, що легко схоплять дівку. Помилялися, бо Понамка трохи змістилася убік, зустріла потужним ударом у щелепу першого, а потім напала на ошелешеного другого. І ось вони вже валялися на землі з заюшеними пиками, а Понамка вихопила їх кинджали. Я аж очі закрив, бо подумав, що зараз нас зарубають за цю зухвалість. Навіщо Понамка почала демонструвати свої боксерські вміння?

– Ач яка! – сказав панич. – Ти імай.

Я відкрив очі, побачив, що один з підлітків зістрибнув з коня і побіг до Понамки. Вихопив свою шаблю, яка була коротша, аніж шаблі паничів, але довша, аніж кинджали голомозих. Підліток, скоріше юнак, був вищий за мене, стрункий і сильний, схожий на молодого хижака, кинувся на Понамку. Він не жартував, не грався, з усієї сили рубав, і я вже подумав, що кінець моїй добрій панні, але Понамка несподівано вправно відбивала удари юнака. Той дратувався, потім хотів схопити Понамку за волосся, але отримав кулаком в обличчя і аж покотився. Понамка була білявкою з близькою до ідеалу фігурою, але мала удар наче у якогось міцного мужика. Легко валила з ніг амбалів, вищих за неї на голову. Ось і тут хлопець впав, аж заричав від люті, підхопився і кинувся на Понамку, вклавши усю силу в удар, що мусив її вбити. Але Понамка відстрибнула, хлопець рубанув землю, а Понамка приклала його по потилиці рукояттю кинджала, і нападник впав непритомний. Понамка забрала його шаблю.

Я помітив, що паничі почали посміхатися і задоволено передивлятися між собою.

– Сей і сей, – сказав панич, і ще двоє юнаків зістрибнули з коней і побігли до Понамки.

– Це несправедливо! Так не можна! – обурився я.