Вибрані поезії
- Автор: Борхес Хорхе
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-314-2
- Переводчик: Сергій Борщевський
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Вибрані поезії». Краткое содержание книги:
Хорхе Луїс Борхес (1899-1986) — прозаїк, поет і публіцист, легенда сучасного літературного світу, Національна гордість Аргентини та символ літератури XX століття. Його світ — багатобарвний і безмірний, де незбагненно поєдналися світогляд аргентинця й громадянина цілої планети — умістив героїв давньогрецьких міфів і скандинавських саг, філософів, полководців, царів, іспанських конкістадорів і ватажків змагань за незалежність Південної Америки. А ще безліч поетів і прозаїків різних часів і народів разом з їхніми персонажами. Всі в одному часовому вимірі — для Борхеса вони були сучасниками. Світ Борхеса наповнювали своїми голосами Вергілій, Шекспір, Верлен, Вітмен, Кіплінг, Спіноза… І з-поміж найулюбленіших — Гомер і Мілтон, його сліпі побратими.
Перейти на страницу:
Полегкість, яку мав відчути Карл Перший, коли побачив крізь шибку досвіт і подумав: «Сьогодні день ешафоту, мужності та сокири».
Полегкість, яку відчуємо ти і я в ту мить, що передує смерті, коли доля звільняє нас від сумної звички бути кимось і від тягаря Всесвіту.
Це ріки
Усі ми — час. Усі ми як один —
відома здавна притча Геракліта.
Ми — не твердий алмаз, несамовита
ріка, що їй не зупинити плин.
Ми — і ріка, і грек; у бистрині
він бачить свій відбиток, ген під нами.
Немов кришталь, сяйливими вогнями
той міниться в рухливій глибині.
Ми течемо до моря. Ми — глибінь,
яку поволі огортає тінь.
Все з нами попрощалось. Як на зло,
монету власну пам'ять не карбує.
І все ж щось залишається не всує,
і квилить щось за тим, що відійшло.
Вечір
Всі вечори минулі та наступні
є вечором одним бозна-чому,
вони — сумне самотнє скло, йому
біль забуття й біг часу недоступні.
Вони — відбитки вечора, що — вічний —
красується у небі потайнім.
Є риба, терези й зоря на нім,
підземне джерело і меч двосічний.
Усе це — архетипи. Геніальний
так твердить в дев'яти книжках Плотін;
що як життя недовгочасний плин —
божественного відблиск моментальний?
В оселю вечір входить непозбутній.
Сьогоднішній, вчорашній і майбутній.
Вовк
Спритний і сірий, в останньому присмерку
він лишає свої сліди на березі
безіменної річки, яка втамувала спрагу,
що горло йому сушила, і води якої
не відбивають зорі. Цього вечора вовк —
самотня тінь, котрій дошкуляє холод
і котра шукає самицю.
Він — останній в Англії вовк.
Його знають Один і Тор. Король
у своїй кам'яній оселі надумав
покінчити з вовками. Вже скували
те залізо, від якого ти мусиш вмерти.
Сакський вовче, ти був народжений марно.
Не досить бути жорстоким. Ти — останній.
Тисяча років мине, й ти наснишся
одному старому в Америці.
Цей майбутній сон нічим тобі не зарадить.
Сьогодні тебе оточують люди,
що йшли по слідах, які ти лишав,
спритний і сірий, в останньому присмерку.
Хмари
I
Немає речі жодної, що б нею
Хмарина не здавалась. Хоч би храми
із грубого каміння, з вітражами,
що нищить час. Чи взяти «Одіссею» —
мінливу, наче море, бо відмінна
вона щоразу в чомусь. Лиця наші,
у дзеркалах відбиті, вже інакші,
і лабіринт химерний — кожна днина.
Ми ті, хто йдуть. Хмарина, що направду
в західну розпадається годину, —
ось образ наш. Троянда без упину
на іншу обертається троянду.
Ти море, і хмарина, й забуття.
І все, що втратив ти без вороття.
II
Пливуть повітрям гори безпечальні,
чи то сумні й хмурні тримають путь,
потьмарюючи день. Звичайно звуть
їх хмарами. В них форми надзвичайні.
Шекспір одну завважив. На дракона
вона скидалась. В надвечірній час
він в слові блиск її відбив, і нас
донині тішить хмара та червона.
Так що є хмари? Форми випадкові?
Чи Бог, що нескінченний труд вершить,
їх потребує, й кожна з них — це нить
у тканій ним картині загадковій?
Пихи не менше в хмари, ніж у того,
хто ладен милуватись нею довго.
On his blindness[60]
Оточений з роками день і ніч
я наче вогняною пеленою,
без форм і кольорів переді мною
всі речі, мов одна- єдина річ.
Чи то ідея речі. Пелена —
ніч споконвічна й велелюдна днина,
химерне світло ллє своє й, незмінна,
чогось чекає вдосвіта вона.
Чиєсь лице побачити б хотів
я хоч би раз. Не втішать мої очі
томи, що руки впізнають охоче,
блиск місяця й високий лет птахів.
Хтось має цілий світ для споглядання,
а я — пітьму і хист до віршування.
Попіл
вернуться
60
На його сліпоту (англ.).
Перейти на страницу: