Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа

– Жізнь вобще нічо, підходяща, – сказав Жаров. – Шо в тебе з головою? Ранутий?

– Та ні, – відмахнувся Чонкін безпечно. – З коня упав.

– Ти? З коня? Як це? Селянська людина сидить на коні як городська на табуреті.

– В тому-то й діло, що не сидів я на ньому, а стояв. У Берліні. Коли на стіні розписувався їхнього раймага.

– Рейхстага, – поправив Жаров.

– Ну да, – погодився Чонкін. – Ось цього. Я ж туди під’їхав на возі, хотів, як усі, розписатися, а там уже місця нема. Усе розписано. Хто тут був. Хто з якого міста, з якої дивізії, хто від Волги дійшов, хто від Дніпра. А я хотів тільки фамілію свою поставити, і то ніде. Ось я на коня-то і поліз.

…Тоді заліз він на спину коня (цією подробицею він Жарова стомлювати не став) і шматком чорної смоли став виводити своє прізвище. Але, написавши перші дві літери «Чо», побачив, що іще вище стоїть прізвище чи то Ку-, чи то Пузякова, яке він одразу згадав. Він уже бачив це прізвище чотири роки тому в камері долговської тюрми. Там воно було начертано скам’янілим потому екскрементом, і тут був вжитий, очевидно, той же матеріал для письма. Чонкіну захотілося поставити свій підпис іще вище. Він зіп’явся навшпиньки, але тут кінь смикнувся, він упав, сильно затовк голову і більше до спроб увіковічнити себе не вдавався. А підпис його так незакінченим і зостався, і люди, які згодом бачили підпис «Чо», думали, напевне, що це розписався якийсь радянський китаєць чи кореєць.

– Ось як буває! – співчутливо зауважив Жаров.

– Буває, і слон літає, – погодився Чонкін. – А Нюрку-то давно бачив?

– Давніше за тебе, – сказав Жаров. – Мене ж у перші дні війни забрали. Ось із тих пір вдома й не був. Інші хоча б по пораненню відпустки получали, а я всю війну від і до в танку, як у банці, провів, і ні разу, як бачиш, не зачепило. Але з жінкою своєю переписку підтримую. Пише, жизня в колхозі стала тяжкіша колишньої. На трудодні шиш плотять з фігом, якби, каже, не коза, не городчик, не курочки, то й зовсім був би повний капут, так нічого, перебивається. А нащот Нюрки твоєї сообщає, наче з офіцером заочне знакомство по переписці веде.

– З офіцером? – неприємно вражений, перепитав Чонкін. – З яким?

– А мені відкіля знати, з яким? – стенув плечима Жаров. – Знаю тільки, що льотчик.

– Льотчик? – перепитав Чонкін з раптово виниклим ревнивим почуттям. – Як же це льотчик?

З тих пір, як Чонкін розлучився з Нюрою, минуло без чогось чотири роки. Спершу страждав він дуже сильно, потім біль поступово затих. Останнім часом він про Нюру майже не згадував, а зустрівши, може, і не впізнав би, але новина, що вона виявилась йому невірною, вразила і образила його. І тепер йому уявлялося все так, наче він сам був бездоганним у своїй любові й вірності, наче розраховував на повернення й обіцяне сумісне життя, а ось вона не діждалася, позарилась на ненадійну офіцерську любов, продовольчий атестат і золоті погони.

– Ладно, – сказав він, пробуючи від порушеної теми одволіктись. – А білізоватися-то збираєшся чи як?