Сонячний Птах

– Ти бачиш, що ставлення моєї асистентки до нашого відкриття неупереджене, неромантичне й цілком наукове, – сказав я Лоренові, й він усміхнувся.

– Хоч таке ставлення мене й дратує, але в цю мить я почуваю те саме, що й вона, – зізнався Лорен.

– Схоже, ви трохи порозумнішали, чоловіче, – з дошкульною іронією сказала йому Саллі.

Була вже друга година дня, коли ми дісталися до того місця на східному краї улоговини, звідки ми мали їхати до пагорбів за компасом, й майже відразу стало очевидно, що сьогодні ми до них не доїдемо. Їхати було дуже важко, піщаний вельд обліплював колеса автомобілів і зменшував швидкість нашого просування вперед до повільної ходьби. З півдесятка разів колеса вантажівок глибоко загрузали в піску, й ми мусили витягувати їх чотириколісною трансмісією лендровера. Щоразу, коли це траплялося, водій і вся команда вибачалися довго й багатослівно.

Пісок поглинув усі сліди від недавніх дощів, але вони свідчили про себе новою зеленню, яка вкутувала колючі кущі та дерева акацій, а ще драматичніше в розсипах диких квітів, які вкривали все навкруги товстим килимом.

Їхнє насіння та бульби спали протягом трьох довгих років посухи, чекаючи, коли настане час щедрого проростання, й тепер яскраві барви вогню короля чаки весело палахкотіли між полями синіх маргариток. Зоряні лілеї, верес, золоті ґазанії і зо два десятки інших різновидів утворювали царську виставку й допомагали нам подолати розчарування нашої черепашачої подорожі.

На кожній примусовій зупинці я залишав прокляття та метушню на Лорена й відходив від автомобілів з фотоапаратом.

Захід сонця захопив нас, коли ми були ще за п’ятнадцять миль від пагорбів, і, коли я заліз на верхні віти акації з пласкою кроною, під якою ми розбили свій табір, я зміг побачити їхні низькі обриси на східному обрії. У скісних променях сонця вони мали помаранчево-червоний колір. Я сидів у розгалуженні головного стовбура й дивився на них, аж поки сонце зайшло, й пагорби злилися з чорним небом.

Дивний настрій опанував мене, коли я дивився на далекі пагорби. Містичне відчуття неминучої долі наповнило мене млявою меланхолією, я переживав тривогу й невпевненість.

Коли я спустився вниз, до табору, Лорен сидів сам-один біля вогню, дивлячись на полум’я і цмулячи віскі.

– Де Саллі? – запитав я.

– Пішла спати. У препоганому настрої. Ми засперечалися про криваві види спорту та побиття чорношкірих.

Лорен подивився на її намет, у якому досі горіло світло від ліхтаря. Від багаття слуг не долинало співу, коли Лорен і я їли засмажену печінку сернобиків та бекон, омиваючи страви теплим червоним капським вином. Попоївши, ми певний час сиділи мовчки й допивали вино.

– Стомився, – сказав нарешті Лорен і підвівся на ноги. – Піду зателефоную Ларкіну. Обіцяв телефонувати йому кожного другого вечора. До ранку, Бене.