Сніданок на снігу
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-6539-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сніданок на снігу». Краткое содержание книги:
— Що там кажуть у новинах?
— Те саме, — відповіла Людмила, — нічого доброго ніхто не обіцяє.
— Не зрозумів…
— Синоптики попереджають, що це ще буде довго. Уряд уже підраховує можливі збитки і подолання наслідків. Серйозна сума виходить.
— Чортові синоптики! Вони постійно всіх підводять! Де ці ідіоти були раніше?
Людмила дивилася, як він гнівається, як пихтить, мов щойно закипілий чайник, вона підійшла, сіла йому на коліна й обняла за шию.
— Але ж ми разом і нам ніхто не заважає, — поглянула йому в очі.
Зарецький заспокоївся.
— Ти переживаєш. І я розумію чому. Люди сильно переживають не за себе. А за інших.
Богдан здригнувся, бо вона ніби відчула його думки про Віолетту.
— Я не надто переживаю, — пробурчав він, — просто все це для мене трохи незвично.
— Це все гори. І вони іноді з нами роблять незвичні речі, — сказала вона і прошепотіла йому, щоб він розслабився, відпустив погані думки.
— Усе нормально.
— Ти уяви, що все це не насправді, — поцілувала його біля вуха.
— Ні. Я реально бачу, що все це дуже нереально.
— Не кокетуй зі словами.
— Добре. Не буду.
Зарецький ні на що не нарікав. Від неї приємно пахло свіжістю, він відчував її тіло і, попри втому, захотів ним оволодіти. Богдан злегка розпустив на Людмилі халат і занурився обличчям їй між груди. Вона важко дихала, відкинула голову, запустивши свої пальці йому у волосся. Зарецький підняв її, тримаючи за сіднички, й поніс на ліжко. Людмила злизувала язиком його піт і шепотіла йому, що він солодкий, солодкий, солодкий. Вони кохалися на дивані, шалено перевернулися на ньому, потім скотилися на підлогу, знову кілька разів перевернулися, вона міцно стискала його сідниці, ніби хотіла міцніше притиснути його до себе, а потім вони довго стихали, лагідно пестили одне одного, гладили, обціловували. Людмила шепотіла йому, що так не буває, що це більше схоже на сон.
Під вечір Зарецький знову взявся за лопату — потрібно було добратися до невеликого сараю, прибудованого до будинку ззаду, в якому лежали дрова. Під світлом ліхтаря надворі він махав лопатою майже до дванадцятої ночі, врешті-решт зробивши невеликий прохід. Богдан наносив дров у будинок і поскладав їх у коридорі. Він був настільки втомлений, що ледве заліз у душ. Серед ночі він прокинувся від нестерпного пекучого болю: м’язи рук, ніг, плечі — все дико боліло й крутило. Зарецький сказав Людмилі, щоб добряче розтерла його спиртом. Вона інтенсивно розтирала його ноги, руки, плечі і дорікала:
— Як мала дитина…
— Ну чого ти?
— І здався тобі той сніг?
— Його треба розчистити — він же сам нікуди не дінеться. Його треба буде прибрати біля стін будинку. Навіщо тобі зайва волога на стінах?
— Ти такий увесь із понтом господар, — усміхнулася вона.
— Так, я такий.
— Усе, ведмежа, можеш одягатися.
— Як ти мене назвала? — розвернувся до Людмили Богдан.
— Ведмежа, — усміхалася вона очима, — ти спиш, як мале ведмежа.
Він натягнув термобілизну, закутався у теплу ковдру і невдовзі заснув.
Людмила лежала поруч і дивилася на його могутнє тіло: він глибоко вдихав повітря, наповнюючись ним, мов велетенський міх, і плавно видихав. Богдан спав неспокійно, немов дитина, видавав кумедні незрозумілі звуки, руками бгав під собою подушку, крутився з місяця на місце. Він відсунув Людмилу на край ліжка, і вона боялася навіть поворухнутися, аби його не розбудити. У темряві вона не могла добре роздивитися його обличчя, але бачила очниці й не знала, чи в нього розплющені очі. На певну мить їй здалося, що він на неї дивиться. Людмила наблизилася очима до його обличчя, але він міцно спав. Вона обережно поцілувала його в заплющене око, Богдан здригнувся, завмер, і його дихання знову стало рівномірним. Людмила не спала і цілу ніч думала: її непокоїло, що буде потім, коли все це скінчиться, коли зникне сніг і всі роз’їдуться, коли життя повернеться в нудне, одноманітне звичне річище. Вона вийшла боса на двір, ступила на засніжений поділ, склала перед собою руки й почала молитися. Людмила просила одного — щоб сніг падав якомога довше й не переставав.
22
Зарецький знову вступив у вперту битву з могутнім і непохитним снігом, для нього це вже стало таким собі вранішнім ритуалом. Він по-новому розчищав вириті траншеї — від будинку до воріт, а також до гаража, потім знову прибрав сніг із проходу до сараю, де лежали заготовлені поколоті дрова. Богдан був сильно втомленим, але й задоволеним собою. Неспішний, лагідний сніг і далі тихо та впевнено вкривав подвір’я, будинки, дерева — все навколо. Траншеї вже були на рівні плечей Зарецького, і він вирішив, що пора їх накривати, аби більше зі снігом не бавитися.