Пісня Алабами

Тієї днини коня принесли у жертву, щоб варвари здобули своє. І вони здобули його удвічі: після нескінченної агонії коня повезли на возі ганебно червоним піском, а тепер юрба мала право споглядати страту бугая-злочинця, побачити, як довгими цівками цебенить і його кров. Бідолашний кінь іржав і хвицався, очі його рогом лізли від жаху, бо він нічого не тямив, а задерті до неба ноги благали про порозуміння, а ще одному злочинцю, бичкові, застромили шпичку поміж лопатки, таку довгу, що вона хилиталася і він заточувався на ногах, та знову кидався в бій (адже то був такий бій, не так собі), і коли юрма на лавах побачила, як він повалився на коліна і склав зброю, то вона аж заволала з утіхи. Грабарі порозстібали ширіньки, Молодиці поздирали свої плащі й накинулися на їхні смердючі табаки, бо того дня Господнього їм дозволялося причащатися. І поки вони смакували Тіло Христове і Батьківське Сім'я, їхні перелякані Дітваки шукали вихід і чекали нову різанину, ще одне блядство, і все оце зборисько смоктало, базікало, навчалося, а недорізаний негідник бугай спливав кривлею на арені і квилив немов телятко. І ніхто й не плюнув у бік цього провісника смерті, такого небезпечного колись, аж його прозвали Дияволом.