Тіні наших побачень
- Автор: Байдак Іван
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-001-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тіні наших побачень». Краткое содержание книги:
Жанна прочитала про набір у театральну трупу. Репетиції мали відбуватися в сусідньому містечку, до якого можна було дістатися єдиним автобусом, що курсував за незрозумілим графіком. Проте я не зважав, бо звик, що Жанна завжди знаходила виправдання своїм передчасним спалахам ентузіазму. Вона вже встигла не стати актрисою, не випустити лінію авторського одягу, не почати власний бізнес; не переїхати в Італію, не відвідати Швецію, не провести мені екскурсію в горах; не зайнятися вивченням англійської, не пройти кулінарні курси, не розпочати ремонт, як і досі не видала мені постіль, не змінила замок у дверях, не вимкнула свій надокучливий будильник. Але слухати її було цікаво, могло скластися враження, що й життя в неї також цікаве.
До слова, якби я справді взявся писати історії місцевих жителів, навряд би це викликало якийсь інтерес. Нікому не потрібні детальні біографії. На увагу заслуговують лише окремі моменти, ті, що тривають, напевно, недовго, але цілком змінюють долю. Так, наприклад, Жанна згадала знайомих мені персонажів. Марту, яка все життя присвятила дітям, поставивши хрест на собі, навіть не розглядаючи іншої перспективи. Григорія, який втратив дружину і жодної можливості не вбачав безпосередньо в житті, як наслідок — усамітнився. Та Олександра, історію якого не дозволяють мені переповісти мої етичні погляди. Усі вони пережили своєрідні сплески, моменти, які, очевидно, зруйнували набуте раніше розуміння світу. І кожна особиста драма, безперечно, заслуговує на опис чи бодай співчуття. Проте я давно дійшов розуміння скороминучості інтересу до чужих проблем, тим паче беззмістовності використання їх як афіш для власного самоствердження. Концентрація на другорядності значення призводить лише до конфліктності фокусу. Кінець кінцем, невже когось справді цікавить, що стається з героями другого плану?
Вона стояла на моєму порозі, явно претендуючи на головну роль. Була вдягнута не за погодою, але приємно всміхалася. Я саме збирався на надокучливу вже пробіжку. Спочатку вона перепросила, що перериває її, зауважила, що кілька разів хотіла приєднатися, але зазвичай засинає лише над ранок. Тому час занять їй не підходив.
Потім вона зізналася, що давно шукала нагоди познайомитися. Але вдалої не знаходила. Знову згадала про ранкові пробіжки. Сказала, що хотіла організувати мені творчий вечір, запропонувати прогулянку в місцевих горах, спекти яблучний пиріг чи банально зустрітися в місцевій кав’ярні. Утім, вона не любить набридати людям, а дізнавшись, що я приїхав писати роман, тим паче не хотіла відволікати.
Я не знав, що відповісти, тому просто сказав, що прийти безпосередньо в гості було найкращим рішенням. Вона ще раз зізналася, що спостерігала за мною, ба більше — пиріг таки спекла. Тому ми зараз підемо до неї в гості. Я погодився і замкнув двері свого будинку. А потім вона вимовила фразу, яка гарантувала нам цікаву історію:
— Я цнотлива, — для чогось сказала вона.
— Мені байдуже, якщо це не так, — відповів я.
Наступні вечори я безальтернативно проводив у неї вдома. Щоправда, це приміщення більше нагадувало арт-студію чи майстерню, повну швейних пристосувань. Ще там були матрац і чимало вазонів. Одяг, скручений жужмом на підлозі, і залишки їжі. Але цим вона не переймалася. Ми сиділи на долівці, обговорювали важливі світові проблеми. Часом вона відволікалася й ішла до станка, часом підливала чаю, часом перепитувала, чи не хочу я писати. Особистих запитань ввічливо уникала, неохоче згадувала минуле і не повідомляла ніяких даних. Конкретики від неї зайве було очікувати — їй подобалося давати людям свободу вибору. Зрештою, про мене також не запитувала, але мимохіть ділилася тим, що її вирізняло з інших. Наприклад, вона любила перечитувати гороскопи та шукати в них відповідності. Любила «підбирати» супутників у ліфті — таких пристроїв у її провінційному селищі, куди автобус ходить за незрозумілим розкладом, було тільки два. Не любила візитівок та їхніх пихатих власників. Пила зелений чай без цукру, чомусь не слухала музики й полюбляла нічний спокій. Курила доволі часто, але обіцяла, що то не назавжди. Вірила у віщі сни, але казала, що давно жоден не снився. Бувало, перебирала міру, але не надто часто, говорила, що Бог нею задоволений чи бодай не має претензій. Якось зізналась, що найбільше любить говорити із самітниками або з тими, від кого відвернулися близькі. Сама інколи здавалася зверхньою, але це, радше, була байдужість і вміння чесно відмежувати все, що видавалося нецікавим. На прощання повторювала, що обов’язково настане день, коли ми розстанемося назавжди. Чесно зізналась, що не сумуватиме, але постарається не забути. А ще просила не писати про неї (я цього робити не обіцяв), бо я поки навіть не здогадуюся, чому вона мені трапилась.