Між двох орлів
- Автор: Дегтяренко Ярослава
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 9786171265073
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Між двох орлів». Краткое содержание книги:
– Я давно знаю твою маму, тому й питаю – мене турбує її доля. Її ж нікому захистити, окрім тебе, – збрехав Павло, досадуючи, що майже видав себе. – Що ж, синку, я мушу йти – зараз почнеться рада, але я буду радий бачити тебе знову, тому як матимеш час, то приходь до мене ще. Хоча що тобі, молодому, робити з таким старим, як я?! Ех!
– Пане, для мене честь бути твоїм гостем! – зі щирою радістю вигукнув Демко.
– От і добре, а зараз ступай, дитино, з Богом, – лагідно мовив Павло.
Демко відкланявся та покрокував геть, а Яненко з сумом дивився йому вслід. Відтоді як знову побачив Марію, бідний Павло душею перемлів, обмірковуючи всі можливі й навіть неможливі причини її відмови. І дійшов висновку, що в неї точно є хтось інший. Ця здогадка викликала в ньому таку лють, що він ледь стримувався, щоб не поїхати особисто в Полтаву й не прикінчити свого більш щасливого суперника. Павло усвідомлював, що таке діяння Марію до нього не прихилить, тому стоїчно страждав – благословенні Богом ті люди, які вміють щиро кохати і здатні пронести це кохання чистим крізь життя, долаючи біль і розчарування. Але тепер Павло аж духом піднісся, дізнавшись, що Марічка самотня і не збирається це змінювати, – навряд чи її син став би брехати. Отже, треба поміркувати, що б таке зробити, щоб наступного разу вона йому не відмовила. Ця перспектива одразу поліпшила настрій, і Яненко, муркочучи собі під ніс якусь пісеньку про палку любов, поспішив на середину поля.
Поле потроху заповнювалося козаками. З’їхалися всі, кого запрошували: і козацька голота, і значні, і старшина. Якось дивно в цьому натовпі перемішалося козацтво – поруч з полковником чи сотником в блискучих шатах незворушно стояли скромно вдягнені прості козаки, наче сірі перепілки біля яскравого павича. І весь цей натовп гомонів і гудів подібно до розтривоженого вулика. Цікавий Демко, не зважаючи на косі погляди полтавської старшини, нахабно шмигнув ближче до Пушкаря, щоб нічого не пропустити, – не кожен же день він відвідує такі ради!
Але ось засурмили сурми, закликаючи всіх до тиші. Вперед вийшов сам гетьман Виговський. І Демко зазнав розчарування – він змалював у своїй уяві такого собі бравого та бездоганного лицаря, якому бракувало хіба що янгольських крил, а насправді виявилося, що Виговський вже підстаркуватий, хоча й мав приємну для свого віку зовнішність.
Гетьман уважно оглянув усіх присутніх, а потім голосно та твердо промовив:
– Панове, щиро дякую вам за гетьманський уряд, який ви, пам’ятаючи мою вірну службу Війську Запорозькому, надали мені. Проте гетьманом я більше бути не хочу, оскільки у грамотах, присланих царем Олексієм, ламаються усі наші вільності, закріплені в старій угоді, укладеній в Переяславі світлої пам’яті гетьманом Хмельницьким. А я в неволі бути не звик! Ліпше я за ласкою Божою буду простим козаком, проте вільним, як вітер! Ось вам булава та бунчук – нині оберіть собі в гетьмани когось іншого, більш гідного, ніж я.
А далі Іван на знак своєї відставки незворушно поклав на землю свою шапку, а на неї – булаву, низенько вклонився всім присутнім та, скочивши на коня, був такий. Козаки, здивовані таким поворотом, мовчали. І в полі було так тихо, що якби не тупіт копит коня Виговського, то від цієї тиші дзвеніло б у вухах.
З такого дива не звариш пива – віщає приказка. Проте пиво таки зварили. Піднялися дебати: що ж це таке діється на світі Божому і як же таке могло статися, що гетьман зрікся уряду?! Як же тепер жити без гетьмана? А головне: кого ж на уряд-то обирати? Здійнявся суцільний гул, у якому все чіткіше та голосніше лунали вигуки «Поверніть Виговського! Йому віддайте булаву! Нехай Виговський гетьманує!» Демко, який розсудливо мовчав і лише з цікавістю спостерігав, поглянув на Пушкаря – Мартин теж мовчав та хмурив сиві брови, скоса поглядаючи на булаву, що виблискувала дорогоцінним камінням на жовтневому сонці. І хлопець з подивом усвідомив, що його патрон не заперечує проти зречення Виговського. «Але чому ж Пушкар його не підтримує?» – подумав він, не розуміючи, що Мартин досадує з того, що жоден козак не викрикнув його ім’я. А коли до полтавців підійшов якийсь осавула та запитав, кого гетьманом обирати, то Пушкар крізь зуби процідив: «Виговського», – та, відвернувшись, швидко пішов з поля.
Коли голоси злилися в одностайне «Виговського в гетьмани», генеральний суддя Богданович-Зарудний, прихопивши булаву, а з ним і деякі полковники та чернь поїхали слідом за Виговським і наздогнали його вже під Корсунем, де і вручили булаву, вимагаючи повернення на уряд.