Роза Вітрів
- Автор: Литвин Ярослава
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-30-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роза Вітрів». Краткое содержание книги:
І, незважаючи на втечі, всі злети і втрати, пошуки і відкриття, у цій шаленій, часом пристрасній, часом болісній коловерті, Розі вдається зберегти найважливіше — себе.
ISBN 978-617-7173-30-3
© Ярослава Литвин, 2015
© «Смолоскип», 2015
Віддаю своему старенькому викладачеві рисунка лілеї, від них вже геть мутно. Хай він потішиться. Викладач у свою чергу щось лепече й прикладається синюватими губами до моєї руки. Я йому усміхаюсь, тікаючи, витираючи тильний бік долоні об сукню ззаду. Ненавиджу відчувати на собі чужу слину, чужі сліди.
І... ніде я не зникала оцей рік. Ходила тими ж вулицями, їздила тими ж поїздами й так само раділа сонцю, що й раніше. Все залежить од того, чи хотів хтось мене помічати, чи ні.
Топчусь біля стінки, уникаю об’єктивів. Відповідаю на запитання на диктофони й просто так. З кимсь фотографуюсь, хтось мене пригортає і вітає. Я теж вітаю, роздаю компліменти, приймаю добрі щирі й не зовсім слова.
Бачу, як молоді студенти зацікавлено позирають на мене, але підійти й зазнайомитися бояться. Що ж, це лише їхні проблеми.
Багато п’ю, мені постійно хтось загортає у долоню новий келих, а рука не хоче відмовитися, підносить до губ. Майже не їм. Тости, тости. Обов’язково випити з галеристами. Поцілувати на знак подяки старих приятелів, які задля мене сюди явилися. Знову новий бокал милує прохолодою й вологістю шкіру, повно бульбашок у голові й довкола. Зала повна бульбашок. Я сміюся, з кимсь перехиляю на брудершафт, чиїсь губи квадратні й слизькі, а щоки шерехаті. Надривно сміюсь, захлинаючись, давлюся, проливаю шампанське собі на сукню. Хтось дає серветку, я регочу, витираючись. Щось активно жестикулюю й плюскаю шампанським на дорогий костюм якогось дядечка. Знову регочу, плутаючись у букетах і власних думках. Раптом схоплююся, вибачаюсь, витираю піджак дядечка, закусивши губу, щоб не іржати далі. Пропоную випити зі мною. Погоджується.
— Пані Розо,— каже він поблажливо і на вушко.— А чи то є Ваше справжнє ім’я?
— Абсолютно. Батьківський креатив. Розамундою і народилася,— чомусь провисаю на його лікті й сміюся далі. Мені здається, що я жартую нівроку.
— Ні, я казав про прізвище, дуже дивне поєднання — Роза Вітрів...
— Чоловікове то прізвище, його собі взяла. Я.— Затихаю.— Я з вітром повінчана! — пирскаю і ледь не падаю, так мені раптом стало смішно, так смішно, що навіть не чутно, що ниє всередині. Але ніхто цього не помічає, дядечко заходиться сміхом зі мною:
— То, певно, калька з російської. Був Вєтров, а став Вітрів? — хіхікаючи каже він, вже зачіпаючи моє вухо губами.
— Не знаю, мені байдуже! — Ми регочемо, що аж пузо й щелепи зводить. Я розмахую руками, непомітно відштовхуючи його від себе. Потім ущухаємо, кілька глибоких вдихів, витираю наглі сльози.
До мене насувається черговий диктофон. Я слухняно полишаю свого нового товариша, йду вдавати із себе серйозну й відповідати на запитання, які вже чула не вперше.
Раптом: «О Господи! Де я посіяла Антона?!» — спалахую і квапливо озираюся залою, що береться безлюдними плішинами,— його немає, немає, точно немає. І до того ж, вже давно. Зовсім забула про його присутність.
Знаходжу телефон. Я ненавиджу писати sms. Але пишу, коли бракує живих слів. Або ж боюся живих слів.
«Ти де подівся?»
Десять хвилин жодної відповіді, хоча повідомлення про доставку прийшло одразу ж.
«Вибач».
Отже...
Я розумію, все розумію. Я завжди все розумію. Навіть його бездонне дивування має свої межі.
Зі мною починають прощатися, я й собі натягаю пальто, збираю букети й подаровані коробки цукерок. Хтось з організаторів навіщось пхає мені пакет із пляшкою коньяку.
— Я не п’ю, не п’ю коньяк зовсім.
— Нічого-нічого...
Двері за мною урочисто, з дзенькотом зачиняються. На вулиці темно й зимно. На лице лягає свіжість пізньої години. Руки дражнять трояндові шипи.
Пусто й незвично тихо. Прямую до тролейбусної зупинки, тут до майстерні по прямій.
Мені вже добре був знаний стан, коли свято закінчується, а ти знову проникаєш у сірість буднів й повертаєшся до свого звичного холодного ліжка у холодному будинку, до своїх нестатків і проблем, входиш сама у себе, лишаєшся із собою наодинці. І вже немає блиску й музики, немає сміху й фанфар. Ти зчиняєшся нікому не потрібною. Вкотре.
Тому я й заборонила собі по-справжньому вважати себе зіркою, по-справжньому вірити усьому, що відбувається. Тільки грати роль, тільки грати.
На зупинці однин алкоголік, жінка з великими торбами з супермаркету, троє підлітків і жодного тролейбуса.