Історія України. Посібник
- Автор: Бойко Олександр Дмитрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий центр "Академія"
- ISBN: 966-580-122-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України. Посібник». Краткое содержание книги:
У процесі підготовки до друку цього видання уточнено деякі формулювання, розширено, конкретизовано висвітлення окремих подій і фактів, які розглядаються в єдностях та суперечностях різноманітних тенденцій з осмисленням їх витоків, обумовленості мотивів вчинків конкретних історичних постатей. Виклад подій доведено до середини 2001 р.
Посібник прислужиться студентам, викладачам вищих навчальних закладів. Корисним він буде учителям середніх загальноосвітніх шкіл, усім, хто прагне пізнати суть і наслідки подій минулого нашого народу.
Шептицький Андрей (1865–1944) — громадсько-політичний діяч, просвітник, митрополит Української греко-католицької церкви (з 31 жовтня 1901), архієпископ, доктор теології. Освіту здобув у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журналів. У церковному житті — прихильник, екуменізму. Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили на західних землях, які відстоювали їхній автономний статусу 1900–1920 pp. Під час нацистської окупації — почесний голова Української Національної Ради, відкрито виступав проти масового винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН — УПА за незалежність України, водночас не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.
У цей період змінює акценти у своїй політиці й Англія. Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анексію Східної Галичини Польщею — союзницею Франції.
14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
II етап — «тиску» (1923–1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу.
Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.
Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що перебували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом економічного закабаления західноукраїнських земель.
Стимульована польською колоніальною політикою, наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України дедалі більше набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25 % території та 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємств і 9,8 % робітників.
Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом'якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, напівпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1 %, а в Центральній Польщі — 53,7 %.
Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919–1929 pp. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі.
Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували — Східна Малополыцина. «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр польського уряду С. Грабський, — український народ — вигадка комуністів з пропагандистською метою». Ще далі пішла урядова газета «Слово польське». Вона стверджувала, ніби в українців «відсутня всяка організаційність і державний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і взагалі розумова культура, необхідна для того, щоб управляти власною державою».