Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Водночас кожен запам'ятовував усі необережні зізнання другого — на той випадок, коли маршал Бірон налетить раніше за короля Наваррського. Тоді, мовляв, хай покарають усіх, крім мене. Одній жінці приснився янгол, що провістив їй прибуття маршала, і вона, репетуючи на всю горлянку, розповіла про те на базарі. Отож її чоловікові загрожувала найбільша небезпека в тім разі, коли швидше прибуде губернатор. Він був фурман і якось узяв з одного сільського шинкаря плату борговою розпискою Агріппи д'Обіньє. В того шинкаря обідав колись король Наваррський, і в найгіршому разі фурман міг прикритися розпискою.
Часом у місто все ж таки впускали чужих, якщо їх було небагато; а тому Анрі знав і про незгоди городян, і про їхні страхи. Залога була нечисленна, та ще й не дуже надійна останнім часом, після Біронових невдач. Губернатор узяв із собою п'ятнадцять добірних бійців-дворян, вони понадягали поверх панцерів мисливські каптани і так сподівалися пройти до міста невпізнаними. Та щойно сам Анрі проминув браму, як один солдат із залоги закричав: «Король Наваррський!» — і перерубав мотуз, що підтримував спускні грати. У пастці опинились п'ятеро: сам Анрі з Морнеєм, а також панове де Бац, де Роні й де Бетюн. У місті зразу вдарили на сполох, городяни кинулись до зброї й посунули на п'ятьох сміливців.
Передній городянський загін налічував півсотні чоловік; просто на них і рушив король Наваррський з пістолем у руці, водночас звертаючись до своїх дворян із таким закликом:
— Друзі, вперед, удармо на них! — А втім, ці слова призначалися не стільки для бойових товаришів, скільки для озьких городян, що їх він хотів зупинити й залякати, — Вдармо на них! Покажіть усю вашу відвагу й непохитність, і ми врятуємо своє життя! Всі за мною й робіть те, що я! Не стріляти! — гукнув він ще голосніше. — За пістолі не хапайтеся! — немовби звертався до своїх чотирьох дворян.
А тим часом озброєні городяни, пороззявлявши роти, вслухалися в цю вельми доладну промову короля, що опинивсь у такій небезпеці, й не рушали з місця. Правда, двоє чи троє закричали: «Стріляйте в отой червоний каптан! То ж король Наваррський!» Та перше ніж хтось отямився, Анрі вже з усього маху ввігнався в городянські лави, що враз розсипались і відступили назад.
Там, ззаду, вистрелило кілька аркебузів і пістолів. І зразу в тісній вуличці закипіла буча — то бідний народ, що любив короля, напосівся на стрільців. У тих і в самих душа була в п'ятах, і вони теж учепились один одному в чуприни: кожен хотів показати, що стріляв не він. Королю залишалося тільки спокійно чекати: досить скоро ратмани, чи консули, попадали йому в ноги й завели, мов літанію:
— Величносте! Ми ваші піддані й вірні слуги! Величносте! Ми ваші…
— А чого ж ви цілились у мій червоний каптан? — відказав Анрі.
— Величносте! Ми ваші…
— Хто стріляв у мене?
— Величносте! — заскиглив один міщанин у шкіряному фартусі.— Мені привозили лагодити футляр від вашого келиха. Я у своїх замовців не стріляю.
— Коли вже когось конче треба повісити, — порадив ще один, осмілівши з переляку, — то вішайте, ваша величносте, саму бідноту, її тепер розплодилось аж забагато.
Анрі гучно оголосив свою ухвалу:
— Я не дозволю солдатам грабувати місто, хоч такий звичай і хоч ви цього заслужили. Але кожен з вас щоб дав десять ліврів на бідноту. Зараз приведіть сюди вашого священика і віддавайте ці гроші йому.
Тоді міщани привели дідка в сутані й знову спробували звалити всі провини на нього. Це, мовляв, він, це він намовляв фурманову жінку кричати на базарі, що янгол небесний провістив прибуття пана маршала Бірона, а не короля Наваррського, і тільки через це вони зачинили перед ним браму. І наполягали, щоб старий відпокутував провину всього міста. Якщо не їх самих і навіть не бідняків, то хоч одного ж треба повісити — від цієї думки ніяк не могли відмовитись в Озі. Анрі мусив ще раз голосно заявити:
— Нікого ми не вішатимемо. І грабувати міста ніхто не буде. Але я хочу їсти й пити.
За таку нагоду відразу вхопився один шинкар: на базарному майдані він понакривав столи для короля, для його дворян, для консулів і заможних городян. Але Анрі зажадав стільців і для бідняків:
— У них буде чим заплатити, бо ви ж маєте дати їм грошей.
Бідняки не змусили довго припрохувати себе, але сам Анрі ніяк не міг дістатися до свого місця за столом, бо перед ним усі падали на коліна: кожен окремо хотів упевнитися, що його життя й майно в безпеці. Ну, може, інших пощадять, але мене, мене? То було розпачливе скигління людей, яким несила зрозуміти, що це таке з ними діється, і які не хочуть у нього повірити, хоча це їхній рятунок. До їхніх очманілих голів знову й знову поверталося звичне уявлення. Таке й справді може порушити в людині душевну рівновагу, конче потрібну для того, щоб жити на світі.