Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Того самого дня, коли Флорентіно Аріса побачив Ферміну Дасу на паперті кафедрального собору, на сьомому місяці вагітності й цілком свідому свого нового становища світської жінки, в ньому зродилася люта рішучість здобути собі славу й багатство, щоб стати гідним її. Він навіть не став сушити собі голову над тією незручністю, що вона одружена, бо водночас вирішив, так ніби це від нього залежало, що доктор Хувенал Урбіно помре. Він не знав, ні коли той помре, ні як саме, проте уявив собі це як подію неминучу, що її він чекатиме без поспіху, без хвилювання, хай би довелося чекати й до кінця світу.

Він почав із того, з чого слід було починати. Прийшов без попередження в контору дядька Лева Дванадцятого, президента керівної ради та генерального директора Річкової компанії Карибського басейну, і повідомив про свій намір служити під його орудою. Дядько був розгніваний на небожа за те, що той так легковажно знехтував чудову нагоду влаштуватися телеграфістом у Вілья-де-Лейва, проте зрештою здався на його аргументи, що людські створіння народжуються на світ не тільки в той день, коли виходять із лона матері, і що життя примушує їх — і не один раз! — знову й знову народжувати самих себе. Крім того, братова вдова торік померла, сповнена кровоточивої злості, але спадкоємців не залишивши. Тому дядько вирішив узяти на службу неприкаяного небожа.

Ухваливши рішення, Лев Дванадцятий Лоайса вчинив так, як підказало йому серце. Під оболонкою бездушного гендляра він носив у собі глибоко зачаєного геніального дивака, який під відповідний настрій міг розвеселити навіть мерця, а міг і затопити слізьми найурочистіший похорон, терзаючи душі своїм нестямно жалібним співом: «В оцій темній могилі». Він був кучерявий, з товстими й вивернутими губами Фавна, і йому бракувало тільки ліри та лаврового вінка, щоб злитися з образом Нерона-палія, яким його подають у християнській міфології. Коли він мав змогу відірватися бодай на годину від управління своїми розвалюхами-пароплавами, що досі не пішли на дно тільки внаслідок поблажливої неуважності фатуму, та від розв’язування проблем річкової навігації, з кожним днем заплутаніших, то все своє дозвілля присвячував збагаченню свого ліричного репертуару. Ніщо йому так не подобалось, як співати на похоронах. У нього був голос каторжника, що не улягав жодним академічним правилам, але був здатен підійматися до неймовірних регістрів. Хтось розповів йому, ніби Енріке Карузо лише силою свого голосу міг розколоти на черепки квітковий вазон, і протягом багатьох років він пробував зробити те саме — із вазонами, і навіть із віконними шибками. Друзі привозили йому найламкіші вазони, що траплялися їм під час подорожей по світу, і влаштовували спеціальні бенкети, аби він міг нарешті здійснити свою заповітну мрію. Та ніколи це йому не вдалося. А втім, десь із самої глибини його могутнього голосу сотався промінчик ніжності, що розколював серця слухачів, як голос великого Карузо кришталеві амфори, і саме за це його так шанували на похоронах. Крім одного випадку, коли йому спала чудова думка заспівати «When wake up in Glory»[63], похоронний кант із Луїзіани, прегарний і хвилюючий, і священик примусив його замовкнути, не бажаючи слухати у своїй церкві цієї лютеранської єресі.