Домбі і син
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Переводчик: Микола Іванов
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Домбі і син». Краткое содержание книги:
Схилившись над ліжком, Гаррієт старалася заспокоїти її. За якийсь час Аліса, все ще тримаючи її руку при обличчі, попросила покликати матір.
Гаррієт кілька разів гукнула стару, але та, задивлена у темряву за відчиненим вікном, не чула. Тільки коли Гаррієт підійшла й торкнула її, стара рушилася з місця.
— Мамо, — мовила Аліса, знову беручи Гаррієт за руку і з любов’ю дивлячись на неї своїми блискучими очима, — старій же тільки кивнула пальцем, — розкажіть їй те, що знаєте.
— Зараз, моя люба?
— Так, мамо, — тихо й урочисто відповіла Аліса, — зараз.
Стара, що, здавалося, нетямилась від переживань, мук сумління чи горя, підшкандибала до ліжка з протилежного боку, вклякнула і, тулячи зморщене обличчя до ковдри, а простягнену руку — до доччиного плеча, почала:
— Моя красунечка…
О боже, що то за зойк був, яким вона урвала мову, вдивляючись у жалюгідну постать на ліжку!
— Давно вже не така, мамо. Давно вже зів’яла, — мовила Аліса, не глядячи на неї.— Дарма бідкатись.
— Моя доня, — запинаючись, говорила стара, — моя дівчинка скоро одужає і всіх їх красою затьмить.
Аліса журно всміхнулася до Гаррієт, щільніш пригорнула її руку, але не мовила нічого.
— Вона скоро одужає, кажу, — повторила стара, махаючи комусь всохлим кулаком, — і всіх їх затьмить красою. А так, затьмить. Я кажу, затьмить! — скрикнула вона, немов гаряче сперечаючись з якимось невидимим супротивником. — Мою доню понехтували, одштовхнули, але вона, якби захотіла, могла б похвалитися кревним зв’язком з гордіями! Ага! З гордіями! Є зв’язки, що обходяться без ваших попів та обручок, — вони можуть створити їх, але зірвати не можуть, — і моя дочка кревно зв’язана з неабиким. Покажіть-но мені місіс Домбі, і я покажу вам Алісину двоюрідну сестру.
Гаррієт перевела погляд на блискучі очі, що пильно дивилися на неї, і прочитала в них підтвердження цим словам.
— А що? — гукнула стара, задерши від марнославства свою хитливу голову. — Хоч я стара й паскудна — мене не так літа зістарили, як життя, — а ж і я була колись молоденька. А, і гарненька теж! Я була свого часу гожа сільська дівчина, моя люба, — простягла вона поверх ліжка руку до Гаррієт, — на всі боки гожа. Там, у моїх краях, батько місіс Домбі і його брат були найвеселіші, наймиліші з тих джентльменів, що наїжджали з Лондона, обидва давно повмирали. Боже, боже, як давно! І брат — батько моєї Аліси — помер перший.
Вона звела голову і втупилася поглядом в обличчя доньки, немов за спогадами про власну молодість згадалися їй і юні літа її дитини. Тоді раптом припала обличчям до постелі й накрила голову руками.
— Вони були такі подібні, — провадила далі стара, не підводячи очей, — як можуть бути лише брати, майже однолітки, — скільки пригадую, між ними десь із рік різниці було… і якби ви бачили, як я колись, мою доню поруч із дочкою того, другого, ви переконались би, що, при всій несхожості їхніх убрань і життя, вони були як одна. О, невже та схожість пропала, невже моя дівчинка… тільки моя дівчинка мусила отак змінитися?
— Всі ми змінимось, як прийде пора, мамо, — зауважила Аліса.
— Пора! — скрикнула стара. — А чому їй не прийшла як моїй дівчинці? Мати її, дійсно, змінилася — виглядала не молодша за мене, і вся в зморшках під отим мальовидлом, — але сама вона — сама вона гарна! Що я такого зробила, чим я була гірша за неї, що тільки моя дівчинка мусить лежати тут, в’янучи?
З тим же несамовитим зойком вона кинулася до кімнати, звідки прийшла, але одразу ж у нестямі повернулася назад і, підшкандибавши до Гаррієт, сказала:
— Оце все Аліса звеліла мені переказати вам, голубочко. Це все. Я все це довідалась, літом в Уоріку, коли якось почала розпитувати про неї, хто вона і що. Та тоді з таких родичів мені не було ніякого пожитку. Вони й не признали б мене, не дали б нічого, бо не мали. Правда, згодом я, може, й вициганила б у них якийсь гріш, якби не моя Аліса — вона, певно, мене за це вбила б. Вона ж теж горда по-своєму, як і та, — сказала стара, боязко доторкнувшись до обличчя дочки й відсмикнувши руку, — хоч вона й он яка тихенька зараз. Але вона ще затьмить їх усіх. Ха-ха-ха! Хто-хто, а вона затьмить їх, моя красунечка!
Сміх, з яким вона пішла з кімнати, був страшніший за той зойк; страшніший, ніж безтямне, дике голосіння, яким він закінчився; страшніший, ніж здитинілий вигляд, з яким вона сіла на своє старе місце і втупила очі в темряву.
Весь цей час Аліса не зводила очей з обличчя Гаррієт й не пускала її руки.
— Лежачи тут, я думала, — мовила вона, — що краще, якби ви це знали. Це, здавалось мені, могло б прояснити дещо, чому я так зачерствіла. Я в своєму неправедному житті стільки наслухалась про забутий мною обов’язок, що вирішила нарешті: обов’язок щодо мене ніхто не пам’ятав, а що сіють, те і жнуть. Я навіть чомусь вирішила, що й високородні дами, коли в них погані матері і в домі негаразд, по-своєму теж неправедні, тільки що шлях у них не такий брудний, як у мене, за що й повинні дякувати богу. Та все це вже минулося. Тепер все воно — наче сон, якого і пригадати, і збагнути важко. Воно почало видаватися сном, з дня на день примарнішим, відколи ви стали приходити й сидіти тут і читати мені. Я вам переказую тільки те з нього, що ще пригадую. Може, почитаєте трошки?
Гаррієт визволила руку, щоб відкрити книгу, але Аліса на мить затримала її.
— Ви не забудете про мою матір? Я прощаю їй, коли є за що. Знаю, що й вона мені прощає і болить серцем. Не забудете її?
— Ніколи, Алісо.
— Ще хвилиночку! Покладіть мені голову так, люба, щоб, коли читатимете, я могла бачити ті слова на вашому милому личку.
Гаррієт вволила її бажання й почала читати. Вона читала вічну книгу для всіх потомлених і обтяжених понад сили; для всіх нещасних, пропащих і занедбаних на цій землі, — читала благословенну повість, в якій сліпі, криві, паралічні жебраки, злочинці, затавровані ганьбою жінки, — всі парії нашого прекрасного суспільства знаходять кожен свою долю, якої повік-віків, доки існує цей світ, ні людська гординя, ні байдужість, ні лукаві мудрування у них не спроможні відібрати ані зменшити бодай на одну тисячну часточку атома, — читала про душпастирство того, хто через ціле людське життя, через усі його надії й безнадії, від народження й до смерті, від дитинства й до старості не оминає прихильністю і співчуттям жодної обставини чи події, жодної прикрості й страждання.
— Я приїду завтра рано-вранці, — сказала Гаррієт, закриваючи книгу.
Блискучі очі, що весь час дивилися на неї, заплющились на мить і знову розплющились. Аліса поцілувала й поблагословила її.
Ті ж таки очі проводжали її до дверей, і в них, і на спокійному обличчі світилася посмішка, коли двері зачинилися.
Очі ті вже ніколи не глянули в інший бік. Вона поклала руку на груди, прошептала святе ім’я того, про кого їй читали, і життя відійшло їй з обличчя, немов загасили світло.
На ліжку уже не було нічого — тільки руїна смертної оболонки, яку колись шмагали дощі, та чорне волосся, що майоріло колись на зимовому вітрі.
Розділ п’ятдесят дев’ятий
ВІДПЛАТА
Нові зміни зайшли у великім будинку на довгій похмурій вулиці, де минало колись самотнє дитинство Флоренс. Він і досі величний, цей будинок, і не боїться ні негоди, ні вітру, покрівля на нім без дірок, вікна цілі, стіни не завалилися, а проте це — руїна, і щурі тікають з нього.
Містер Тавлінсон і компанія спершу з недовір’ям ставляться до невиразних чуток, що доходять до них. Кухарка каже, що «кредит наш, дякувати богу, не так-то легко похитнути», а містер Тавлінсон чекає, що далі з’явиться звістка про банкрутство Англійського банку або про розпродаж королівських коштовностей з Тауера. Але далі з’являється урядовий «Вісник» і містер Перч. А містер Перч приводить з собою й місіс Перч, щоб обговорити це на кухні й приємно збути вечір.
Коли в цьому нема вже ніякого сумніву, містера Тавлін-сона найбільше хвилює те, що дефіцит фірми виявився солідним — не менш як сто тисяч фунтів. Містер Перч не думає, щоб сто тисяч фунтів покрили всі витрати. Жінки, під проводом місіс Перч і кухарки, раз у раз повторюють: «Сто ти-сяч фун-тів!» — і страшенно цим тішаться, немов обертати словами — те саме, що й обертати грішми; а покоївка, яка закидає оком на містера Тавлінсона, хотіла б мати бодай соту частину цієї суми, щоб принести в дар своєму обранцю. Містер Тавлінсон, якому ще досі в пам’ятку старі кривди, висловлює гадку, що іноземець навряд чи знатиме, що йому робити з такими грошима, хіба потринькає на свої бакенбарди, і цей гіркий сарказм примушує покоїйку вийти з сльозами на очах.