Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
У такому стані вона, сповнена безпорадної бадьорости, раптом промовила:
— Пройнятися співчуттям до людини так, щоб самому відчути, як у неї на душі, — це, мабуть, неймовірно важко!
На її подив, Ульріх одразу відповів:
— Декотрі люди забрали собі в голову, нібито вони на це здатні.
Він був не в гуморі, зрозумів Аґату не зовсім, і в його репліці відчувався натяк. Після її слів щось немовби відступило вбік, звільнивши місце роздратуванню, яке лишилося від попереднього дня, хоч, видалося йому, й було гідне зневаги. На цьому їхній обмін думками наразі й завершився.
Ранок приніс дощову погоду й замкнув брата із сестрою вдома. За вікнами невтішно, наче мокрий лінолеум, поблискувало листя на деревах, бруківка крізь прогалини у кронах лисніла, мов калоша. Очі на цю сльоту не хотіли дивитись. Агата вже пошкодувала про свої слова й не знала, навіщо їх кинула. Вона зітхнула й знов почала:
— Сьогодні світ нагадує наші дитячі кімнати.
Вона натякала на голі кімнати нагорі в батьківському будинку, дивна зустріч з якими стала для них обох святом. І Агата, хоч це здалося досить неприродним, додала:
— Що раз у раз повертається, то це — перший смуток людини серед її іграшок!
Після гарної погоди, що надовго затрималась останнім часом, душа знов мимоволі прагла гожої днини, і тому груди сповнювало відчуття марно очікуваної радости й нетерплячої журби. Ульріх тепер також виглянув у вікно. За сірою стіною води, що стояла за шибками, мріли нездійснені плани прогулянок, зелені простори й безмежний світ; і, може, за тією стіною привидом блукало й бажання лишитись одного разу самому й знову вільно податися куди очі світять, бажання, солодкий біль якого — то страстотерпна історія пристрасти й воднораз уже нове воскресіння любови. Ще зі слідами чогось такого у виразі обличчя й усієї постави, він обернувся до сестри й досить різко спитав:
— Я, мабуть, не з тих, хто здатний перейматися співчуттям до чужого болю?
— Що ні,то ні! — відповіла вона й усміхнулася йому.
— Але саме на те, що забирають собі в голову такі люди, — провадив він, бо аж тепер усвідомив, наскільки серйозно говорила сестра, — а вони забирають собі в голову, нібито страждати можна й разом, — саме на це вони здатні менше, ніж будь-хто. Вони, мов ті сестри-жалібниці, вміють хіба тільки вгадувати, що хоче почути нужденний.
— Виходить, вони все ж таки знають, що вийде йому на добре, — заперечила Агата.
— Аж ніяк! — ще впертіше стояв на своєму Ульріх. — Мабуть, вони взагалі втішають лише тим, що кажуть: «Хто багато розмовляє, той по краплині розряджає біль чужої людини, як дощ — електричний заряд у хмарі». Хто ж бо не знає, що співчуттям співрозмовник може полегшити будь-яке горе!
Агата мовчала.
— Такі люди, як твій новий приятель, — сказав Ульріх тепер уже з викликом, — діють, мабуть, теж, немов засіб від кашлю: катару він не усуває, зате пом’якшує подразнення, викликане катаром, і тоді воно минає саме собою!
За будь-яких інших обставин Ульріх міг би очікувати, що сестра з ним погодиться, але вона, від учора так дивно перемінившись і несподівано перейнявшись слабкістю до чоловіка, щодо чеснот якого Ульріх мав сумніви, вперто всміхнулась і заходилася грати пальцями. Ульріх підхопився й переконливо сказав:
— Та я ж бо його знаю! Щоправда, не дуже, але кілька разів чув, як він виступав!
— Ти навіть назвав його «нудним віслюком», — укинула Агата.
— А чом би й ні?! — спробував захиститись Ульріх. — Такі люди, як він, здатні перейнятися почуттями когось іншого менше, ніж будь-хто! Вони навіть не знають, що це таке. Вони просто не відчувають, яка це складна, яка це жахливо сумнівна вимога!
Тоді Агата спитала: