Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Хотілося б сподіватися, — мляво промовила принцеса. — Дуже хотілося б… Скажи мені, Тібальде, та твоя „Пісня про Марґариту“…
— Так?
— Вона така гарна, така чарівна… Але я жодного разу не чула, щоб її співали менестрелі. Чому?
Він відпустив плечі Марґарити, взяв її за підборіддя і ласкаво вгледівся в синю безодню її великих очей.
— Невже ти так і не зрозуміла, рідна, що її я написав лише для тебе? Для тебе однієї…
Розділ LII
Прозріння
Філіп розплющив очі і, очманіло втупившись у полум’я свічки, що горіла на тумбі біля ліжка, мляво роздумував, спав він чи лише задрімав, а коли й спав, то як довго. Раптом по його спині пробіг холодок: адже в такому разі все, що сталося вдень, могло просто наснитися йому. Пойнятий тривогою, він швидко перекинувся на інший бік і відразу ж полегшено зітхнув. Моторошний холодок зник, і його заступила приємна теплінь у грудях і глибока, спокійна радість. Ні, це йому не наснилося!
Поруч нього в ліжку лежала Бланка. Вона була цілком гола і навіть не вкрита ковдрою. Її розпущене волосся блищало від вологи, а шкіра пахнула запашним милом. Широкий ворсяний рушник лежав зім’ятий у неї в ногах.
„Геть виснажилася, бідненька, — ніжно всміхнувся Філіп. — Люба, рідна, кохана…“
Їх перша близькість була схожа на зґвалтування за взаємною згодою. Щойно опинившись у Бланчиних покоях, вони стрімголов кинулися в спальню, на ходу зриваючи з себе одяг. Вони наче хотіли за один раз надолужити все згаяне ними, вдосталь накохатися за ті п’ять років, протягом яких вони були знайомі, несамовито рвалися в обійми одно одного, але так і залишалися просто добрими друзями. Вони прагнули вилити одно на одного всю ніжність, всю пристрасть, весь запал — все, що накопичувалося в них день за днем, місяць за місяцем, рік за роком у трепетному очікуванні того моменту, коли з іскорок симпатії, що засяяли в їхніх очах при першій же зустрічі, коли з тремтливих вогників душевної прихильності, що згодом запалали в їхніх серцях, коли, нарешті, з жару фізичного потягу, що пронизував їхні тіла сотнями, а потім і тисячами розжарених голок, спалахнуло всепоглинаюче полум’я кохання…
Обережно, щоб не розбудити Бланку, Філіп сів у ліжку, взяв її вологий рушник і занурився в нього лицем, задихаючись від щастя, що переповнювало всю його істоту. На очі йому навернулися сльози, він ладен був впасти навколішки і заплакати від розчулення. Йому відчайдушно хотілося гепнутися на підлогу, несамовито лупцювати кулаками пухнастий килим і битися, битися головою об стіну… Втім, останнє бажання Філіп відразу притлумив — передусім з тих міркувань, що коли Бланка раптом прокинеться і побачить, як він голий стоїть карачки і буцає головою стіну, то диви ще подумає, що він з’їхав з глузду.
Нарешті Філіп встав з ліжка і перекинув через шию рушник. Після кількох марних спроб вступити в мініатюрні кімнатні тапочки Бланки, він махнув на все рукою і босоніж попрямував до дверей.
Вийшовши із спальні, Філіп мало не зіштовхнувся з Коломбою, Бланчиною покоївкою. Від несподіванки дівчина тихо скрикнула, потім зміряла його з голови до п’ят оцінюючим поглядом, і її губи розтягнулися в хтивій усмішці.
— Не спокушайся, дитинко, — сказав він, погладивши її смагляву щічку. — На служниць я не зазіхаю. Навіть на таких гарненьких, як ти. Тепла вода ще є?
— І да, і нє, монсіньйоре.
— Ба! Як це розуміти?
— Пані недавно милась, так шо в лохані вода ще не остила. Но када вам нада буде гаряча вода, мині прийдеця…
— Ні, не треба. Я обійдуся й тією, що є. А поки, дитинко, піди на кухню і накажи слугам принести нам вечерю.
— Я тіки оттудова, монсіньйоре. Пані мине туда посилала і скоро ужин прибудеть.
Філіп пирхнув.
— А ти откудова така взялась? — спитав він, наслідуючи її кумедну говірку.
— В яком понятії, монсіньйоре?
— Звідки ти родом, питаю.
— А-а, от оно шо! С Корсіки я, монсіньйоре.
— Так я й подумав. Говори до мене корсіканською, так я тебе легше зрозумію… А власне, нам нічого довго розпатякувати. От що ми зробимо, дитинко. Коли прибудеть вечеря, подай її в спальню — ми з пані поїмо там. А ти… До речі, мене ніхто не шукав?
— Здається, ніхто, — відповіла покоївка вже корсіканською. — Принаймні, я не чула, щоб вас питали. А що?
— Ти знаєш, де мої покої?
— Так, монсіньйоре, знаю. А що?
— Коли подаси нам вечерю, негайно йди туди…
— А навіщо?
— Не перебивай. Ти залишишся там на ніч, і коли мене шукатимуть панове де Шатоф’єр, де Біґор чи д’Альбре, але тільки вони…