![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Отут у мене навіть дихання сперло.
— Горицвіт? — спитав я, — та не може бути!
— Та чого не може, — пирхнув Вовчур, — порахуй…
— Вона ж князева молочна мати! А Вогнедан молодший за Горицвіта!
— Молодший більш як на півроку, — мовив Новомир, — коли двійнята народились, хлопчині місяців десять було… Та ти лише подивись на нього! Від Лелегів у Горицвіта самі очі та вуха… І думаєш, чого Мальва так серцем присохла до твого Терна? Отой твій вузькоокий приятель, як приїхали вони сюди вперше, руки перед грудьми склав і мовить: «Перша дружина князя Ессінь! Моя пані була його другою дружиною… Перед смертю вона склала вам шану, і доручила дитину, яку назвала по-вашому Терном…» Мальва довго на нього дивилася, а тоді питає: «Це такий звичай?» «Звичай» — відповідає твій друг. Тут підскакує Верес: «Вона ніколи не була дружиною того волоцюги!». Приятель твій ледь розгубився, а Мальва раптом і мовить з серцем: «Мені краще знати! А хочеш доказів — подивись на мого старшого сина!»
Від Вовчого Лігва я майже біг… І Боги були до мене милосердними… Дім був порожнім. Молодь гайнула в гори, Вербена подалася до своїх скляночок і колбочок… Я застав Мальву саму.
— Ми можемо поговорити? — спитав я.
— Тільки не треба вибачатися, Білозіре, — сумно мовила дивна, — що було — пішло за водою.
— Я знаю, що зробив тобі боляче… Я мучився цим двадцять літ…
— Минулого не повернеш, братику… Ми маємо дорослих дітей…
— Мальво, — спитав я, не витримавши, — Горицвіт є моїм сином?
— Моїм! — різко відповіла Мальва, — не починай цієї розмови, брате… Невже недостатньо, що ти загубив мені юні літа… Що через тебе я змушена терпіти поруч нелюба… Я знаю… Знаю, що ти торгуєш вином разом з моїм батьком… Малиновим вином… За це я пробачила тобі ту зраду… Але — не згадуй минулого… І не чіпай Горицвіта….Нехай все зостанеться як є.
— Але ж я, — пробурмотів я покаянно, — лише хотів дізнатись…
— Він міг би бути твоїм сином, Білозіре, — сказала жінка різко, — аби ти не повіявся тоді у світ! І ці, інші — теж… Я могла б народити тобі багато синів, бо дуже тебе кохала! Може я любила тебе занадто сильно, бо згодилася взяти чорногорський шлюб з людиною іншої віри… Адже ви вважаєте за повію ту, що не постояла з вами півгодини у церкві і не послухала побрехеньок панотця…
— Мальво! — вигукнув я, — навіть тоді я так не вважав!
— А хто ж розбив наше щастя, як не отой панотець Отін? Чого він тобі тоді наговорив, що ти чкурнув як опечений? Навіть не простився! Батько цілий рік чорний з лиця ходив… Він знав, де ти, я певна… Що ти накоїв тоді? Мовчиш? І ти ще питаєш у мене від кого Горицвіт? Дай мені спокій, Білозіре! Досить з мене Вереса з його вічною злобою… Він не тільки твого сина ненавидить, він і власних дітей терпіти не може… Бо вони, на їхнє щастя, не вдалися в нього! Не говорімо більше про це… Зостанься мені братом і мовчи!
— Лелеко, — мовив я трохи не пошепки, — пробач журавлю…
З очей Мальви раптом покотилися сльози.
— Вогнедан, — сказала вона, — це слова Вогнедана… Час нічого не лікує… Отак і скажи йому… Не лікує нічого…
Словом, я зрозумів, що мене прощено, але не розгрішено… І припинив на тому покаянні розмови… Тим більше, скоро почалося таке, що мені стало не до душевних терзань…
Вже кілька днів поспіль я чув «музику вітру»… Дзеленькотіння золотих ковтів… Я не міг пояснити, чому дивні, з їхньою чутливістю, не чують нежиті… Сказати прямо я цього нікому не міг… Ружена доводилася Мечиславу матір’ю, а Вогнедану — вуйною… Вона була кращою подругою Мальви… Хто б мені повірив… Вербені розказати? А сенс… Жриця була прекрасним лікарем, але чи вдалося б їй зладнати з невпокоєним духом? Почали хвилюватися парди… Вони не розуміли, що коїться, але нервово металися довкола Лелечого Гнізда… Я вже навіть почав бачити вночі те, що й вони — згусток темряви з палаючими багряними очима.
Припинилися посиденьки біля ватри… Якось самі собою… Вогнедан мовив, що має їхати до Боговлади… Мечислав, ясна річ, був поруч з другом… І тоді я зібрався теж…