![Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/2/0/vibuh-zbirnik-sejf-vibuh-velvetovi-dzhinsi-download.jpg)
Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]». Краткое содержание книги:
Хаблак вийшов на веранду якийсь умиротворений: воістину незбагненні межі людської доброти й чуйності. Спустився рипучими, розхитаними сходами й пішов до перехнябленої хвіртки й вищиреною собачою мордою, але тітонька наздогнала його й сунула в кишені з півдесятка груш — найбільших і найсоковитіших.
— То що передати Кирилові? — запитала.
— Усе гаразд, — твердо одповів майор.
7
Хаблак зупинився перед дверима тридцять сьомої кімнати й зачекав, поки підійде комендант — низький огрядний чоловік у широченних штанях, куплених у магазині “Богатир” або пошитих на замовлення: комендант виглядав якимсь колобком, і майор подумав, як важко господарювати з таким черевом, не кажучи вже про зав’язування шнурків на черевиках чи одягання шкарпеток.
Нарешті комендант, важко дихаючи, зупинився біля Хаблака і подивився на нього круглими світлими очима. Все в цьому чоловікові було заокруглене: над величезною кулею черева притулилася маленька лиса кулька голови, круглі рожеві вуха весь час рухалися, а два круглих підборіддя сягали мокрих од поту грудей, бо шиї комендант просто не мав.
— Зайдемо? — запитав Хаблак недбало, начебто йому й не хотілося заходити до кімнати, хоча саме заради цього вже з півгодини тягав спітнілого коменданта поверхами гуртожитку.
У тридцять сьомій мешкала Тамара Теплицька.
Комендант владно погрюкав у двері, як і належить начальству, хоча — майор устиг переконатися в цьому — був людиною м’якою, делікатною і навіть сором’язливою. Всіх студентів вважав розумними, старанними й слухняними, всім усміхався однаково лагідно, й дивно було, як утримувався на посаді коменданта, де потрібні принциповість та суворість.
Хтось обізвався.
Комендант потягнув на себе двері й загородив животом вхід. Хаблак зазирнув до кімнати: звичайний студентський покій з трьома ліжками, шафою і тумбочками. Зовсім як у всіх інших кімнатах, коли не зважати на етажерку з книгами й підвіконня, завалене також книжками.
На столі лежало кілька цінних книжок, за які на ринку платили принаймні в кілька разів дорожче.
Комендант пройшов до кімнати, одразу вмостився на стільці й мовив дівчині, яка підвелася, тримаючи в руках книжку:
— А ти все читаєш лежачи, Тамаро, ніщо на тебе не впливає…
Дівчина поклала розкриту книжку на подушку, відірвалася від неї з явним небажанням, потягнулася ліниво, як кішка, але, побачивши Хаблака, засоромилася й осмикнула спідницю.
— За вечір з газетами набігаєшся, — пояснила якось нехотя, — ніг під собою не чуєш.
— А не бігай. Стипендії мало?
— Мало.
— Тобі ж ще батьки гроші висилають.
— То й що?
— Могла б обійтися.
Дівчина посміхнулася лагідно, як посміхаються малій дитині, котра ще нічого не тямить.
— А книжки? — запитала.
— У бібліотеці мало?
— Там, Василю Петровичу, на гарну книжку черги.
— Дочекаєшся.
— А-а, терпіння нема.
— Отакої, вас, молодих, завжди нетерплячка підводить, — пробуркотів комендант явно лише для порядку. — А я, Томо, з товаришем… Міськком комсомолу гуртожитки перевіряє, як студенти живуть, які у вас претензії…
— До вас, Василю Петровичу, — сказала, дивлячись просто у вічі Хаблакові й адресуючи відповідь саме йому, — у нас нема ніяких претензій.
— Задоволені? — Хаблак ступив до столу й узяв книжку в сірій палітурці: однотомник Івана Буніна, він би й сам із радістю придбав таку, навіть намагався дістати через знайомих, але безрезультатно.
— Задоволені, — ствердила дівчина категорично, і Хаблак зовсім не здивувався: цю категоричність у позитивній оцінці коменданта чув уже в трьох попередніх кімнатах.
— А вас Томою звуть?
— Тамара Теплицька. — Вона не схвалювала його фамільярність.
— Івасюк, — представився майор. — Отже, у вас скарг нема. — Це прозвучало не без іронії, і дівчина те одразу збагнула.
— Чому ж нема? — одповіла й поправила розкуйовджене від лежання волосся. — Мені книжкова шафа потрібна чи стелаж. Проте від Василя Петровича це не залежить.