Вигнання з раю

Скажуть: думки не для голови сільради, та ще й у найнапруженіший період сільськогосподарського сезону. І матимуть слушність, так кажучи, що й підтвердила несподівана поява перед Гришею нового шкільного викладача фізкультури Пшоня.

Пшонь перебував у стані загрозливому. Він розповсюджував довкола себе ураганність і землетрусність, з його маслакуватої постаті вигримлювали громи, з ошалілих очей вилітали блискавиці, гостряки вусів видовжувалися в безмежжя, ніби спопеляючі пучки і лазерів. Поети б сказали: «Пшонь був рвійний».

— Ви що тут безобразничаєте! — загримів він ще з порога, висолоплюючи свій блокнотяру, довгий, як собачий язик.

Гриша, відірваний від ідеї катання, з мовчазним невдоволенням поглянув на небажаного відвідувача.

— Я вас не розумію, — сказав він стримано.

— Жмак був? — крикнув Пшонь.

— Жмак? Який Жмак?

— Той, що з області.

— Ви його знаєте?

— І я його, а він мене ще дужче! Куди ви його поділи?

— Дивне запитання. — Гриша нарешті оговтався і спробував бути суворим. — Зрештою, яке ви маєте право?

— Яке маю? А отаке! Я на все маю право! Чому не завезли до мене Жмака?

— Я не зобов’язаний…

— Сек-кундочку! Запишемо… Згодиться для карасиків…

— Може, хочете, щоб я гнався за товаришем Жмаком і кричав і йому: «Давай назадгузь!» — посміявся Гриша.

— А хоч би.

— Вам не здається, що ви перечалапкуєте?

— Що-що?

— Перечалапкуєте.

— Тобто? Прошу вточнить. А ми запишемо.

— Ще раз спробуєте отут здіймати крик — матимете справу з дільничним міліціонером Воскобойником, — пообіцяв Гриша.

— Цяцянка!

— Та ні — обіцянка!

— Молодий ви ще дуже!

— Не дуже.

— Дуже й дуже молодий. А я людина пенсійного віку і попрошу…

— Щось я не бачив вашої пенсії.

— Її обскубли ті самі, що відкусили шмат мого прізвища! Але я всіх познаходжу! Від меце не втечуть!

— Ви приїхали для цього до Веселоярська?

— А хоч би й так!

— Як приїхали, так і поїдете, — спокійно сказав Гриша, підводячись. Він сподівався, що після таких слів Пшоневі одразу заціпить. Але помилився, та ще й глибоко. Він устав, наміряючись іти з кабінету, а Пшонь розсівся, наче сваха на іменинах. Він замовк, показуючи, що розмову закінчено, а Пшонь ще тільки прочищав горлянку, керуючись принципом: прикусити язика не собі, а ближньому. Гришу тіпала нетерплячка, а Пшонь давив його нахабним спокоєм, щоб, як казав поет, в чоловіка лускався терпець.

— У мене до вас справа як до сільського керівника, — заявив Пшонь.

— Справа?

— А ви ж думали!

— Що за справа?

— Вплинути на цього бюрократа!

— На якого бюрократа?

— Ну, на мого директора.