«Ілюстрована Історія України»

Досї вони всї надїї покладали на австрийське правительство. Тепер, як виявило ся, що воно віддало Галичину в жертву Полякам і нічого не хоче робити для Українців против волі Поляків, надії сих консервативних елементів звертають ся на Росію. Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся тою старою словяно-росийською мовою, досить близькою росийській книжній мові XVIII в., і памятю про заступство Росії за православних у Польщі. За сим пішли зносини з деякими росийськими словянофілами (особливо з Погодіним), що з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Галичині. Велике вражіннє також зробила росийська поміч Австрії в 1848 році, коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстаннє; вона зістала ся в памяти Галичан як незвичайно могутня, всемощна сила, і взагалі Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після повстання 1831 року, малювалася Галичанам як ідеальне царство порядку і сили Австрію ж з кінцем 1850-х рр. спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х рр. погромила її Прусія; здавало ся, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхтї Галичину в повне володїннє, то консервативні елементи галицької суспільности (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.

Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галичину від Австрії і в сих надіях проповідували зближеннє до росийської культури і мови. Під вражіннями погрому австрийських військ під Кенїггрецом в 1865 р. львівська газета „Слово" — орган отсих консерватистів „москвофілів", як їх названо, виступило відкрито з сим новим полїтичним сповіданнєм. Доводило, що галицькі Русини оден народ з Великоросами, українська мова—незначна відміна „русскаго язьіка", що ріжнить ся тільки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких Русинів нема—є тільки оден „русский народ-ь", від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньої української літератури: є готова література росийська (великоруська).

Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-9 рр. під вражіннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українців в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофільство, по духу, як бачимо, близьке тому „большинству Малороссів" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв, що вони не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодїшню „інтелігенцію" Галичини, Буковини і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галичині пішло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсім рішучо стояли на українським грунті— сам Як. Головацький між ними, що роспочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського університета, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної росийської мови і пізнійше перейшов до Росії. Певне, лекше було сподівати ся всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидіти, незачіпаючи ся з Поляками (як се дійсно робили тодї й потім ті галицькі москофіли), — нїж працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних і всяких иньших підстав для його нового житя.

Але власне сею другою дорогою пішли більш енергічні елементи з тодішньої галицької молодїжи, а з нею—і деякі представники старших поколїнь. Вони чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тодї відживав у Росії, нїж до тої офіціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники-москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодїж радістю і надїєю.