Твори. Том 1

— Де ж господиня? — спитала вона. — Я б хотіла попрощатись із нею.

— Не варто. Вона буде запрошувати нас на бал, а з мене вже досить.

— Так, твоя правда.

Всю дорогу вони мовчали. Але тільки-но вони ввійшли в спальню, Мадлен сказала, всміхаючись, ще не скинувши навіть вуалі:

— Ти знаєш, у мене є сюрприз для тебе.

Дю Руа пробурчав невдоволено:

— Що таке?

— Вгадай.

— Ото ще не мав клопоту.

— Та слухай, післязавтра — перше січня.

— Так.

— Це час новорічних подарунків.

— Так.

— Ось подарунок для тебе, що його Ларош щойно передав мені.

Вона простягла чоловікові маленьку чорну коробочку, схожу на футляр для коштовностей.

Дю Руа байдуже розкрив її і побачив орден Почесного легіону.

Він трохи зблід, а потім усміхнувся й заявив:

— Я волів би десять мільйонів. А це йому недорого коштує.

Мадлен сподівалась радісного захоплення й обурилася з такої холодності.

— Ти справді неможливий! Нічим тобі тепер не догодиш.

Він спокійно відповів:

— Цей пан тільки сплачує свій борг. І він мені ще багато винен.

Вона здивувалась з його тону і зауважила:

— А втім, і це дуже добре в твої літа.

Він заявив:

— Усе відносно. На сьогодні я міг би мати більше.

Він узяв футляр, поклав на камін, кілька хвилин розглядав блискучу зірку, що лежала всередині. Потім закрив його і, знизавши плечима, почав роздягатись.

В «Урядовому віснику» від першого січня справді з’явилась замітка про те, що панові Просперу-Жоржу Дю Руа, публіцистові, за виняткові заслуги надано звання кавалера ордена Почесного легіону. Його прізвище було написано двома словами, і де було Жоржеві приємніше, ніж сам орден.

Через годину після того, як Дю Руа прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він одержав записку від патронші, яка благала його прийти до неї на обід сьогодні ж увечері разом із дружиною, щоб відсвяткувати цю нагороду. Повагавшись якусь хвилину, він кинув записку, написану досить двозначно, у вогонь і сказав Мадлен:

— Сьогодні ми обідаємо у Вальтерів.

— Он як! — вражено мовила вона. — Але ж ти сам казав, що й ногою більше туди не ступиш.

— Я передумав, — буркнув він у відповідь.

Коли вони прийшли, пані Вальтер сиділа саме в маленькому будуарі у стилі Людовіка XVI, який обрала для своїх інтимних прийомів. Вона була в чорній сукні, з напудреним волоссям, і це дуже личило їй. Здалеку вона здавалась старою, зблизька — молодою; а коли придивитись пильніше, то виявлялось, що це — красива омана зору.

— Ви в жалобі? — спитала Мадлен.

— І так, і ні,— сумно відповіла пані Вальтер. — Я не втратила нікого з близьких. Але я дійшла того віку, коли носять жалобу по своєму власному життю. Сьогодні я надягла її вперше, щоб освятити. Віднині я носитиму її в своєму серці.

«Чи надовго це рішення?» — подумав Дю Руа.

Обід був невеселий. Тільки Сюзанна балакала без упину. Роза здавалась заклопотаною. Дю Руа щиро вітали з орденом.