ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Микола зрозумів. Одягаючись на ходу, він влетів в операційну. Наталя, боса, в халатику, наздогнала його біля порога. Ридан, не кажучи й слова, відійшов убік, ніби поступаючись для них місцем біля стола.
Вони схилились над Ганною, тривожно вдивляючись в її обличчя, уста, тільки що стулені вологі вії…
— Галю, — тихо, але чітко промовила Наталя. Раптом трохи розплющились повіки, ледь звелися брови. Ганна подивилась, перевела погляд на Миколу, знову втомлено заплющила очі.
— Колю… — ледве чутно прошепотіла вона.
Не тямлячи себе від щастя, забувши про все на світі, Микола припав до її щоки першим гарячим поцілунком.
Наталя злякалась цього руху — може, не можна? — і, обхопивши його голову обома руками, ласкаво відсторонила його.
Вони озирнулись. Ридана в кімнаті не було. Микола вибіг у сусідню, «свинцеву» лабораторію. У глибині її, спершись на підвіконня, стояв Ридан, зігнувшись, притуливши обома руками до обличчя носову хусточку. Плечі його здригалися.
Люди завжди прагнуть щастя.
Кожний по-своєму розуміє його і по-своєму добивається, шукає або чекає його. Та ось воно приходить, — і за кілька днів, навіть годин, людина звикає до нього, як до биття свого серця, і перестає його відчувати. Це — особисте, власне щастя. Воно скороминуще. Здавалося б, що може бути дорожчим за життя, яке дає нам можливість і радість творити, будувати щастя інших, поглиблювати його, — скільки разів щастило майже кожному з нас так або інакше ухилитися від згубного, нещадного удару долі, врятувати, відстояти життя, але чи надовго вистачало цього відчуття щастя врятованого життя? На мить!..
Щастя риданівців було широким, безмежним, як світовий океан, що охопив їх владно й надовго. Кожний з них відчував його, як особисте щастя. Ганна живе, Ганна житиме! Немає більше страшного горя, яке щойно гнітило їх!.. Риданівці цілком змінились: вони начебто самі повернулись до життя, обличчя їхні випромінювали світло. Вони вже не уникали поглядів одне одного, як люди, пригнічені горем, навпаки, зустрічаючись раз у раз, вони жадібно ловили ці погляди, щоб знову й знову засяяти радістю, обнятися, потиснути руки. Вони почали більше й щиріше любити одне одного.
Але до цього приєднувалось усвідомлення чуда. Воно все-таки сталося. Неможливе раніше тепер стало можливим. Розум здобув нову владу над природою, і чудо Ридана ставало надбанням людства. Ось звідки йшов цей океан.
Ганна підвелася не відразу.
У першому проблиску свідомості ще не було всієї її складності, керованої пам’яттю. Було тільки просте сприймання, видіння. І безмежна кволість — м’язова, нервова. Після першого слова, не стільки почутого, скільки вгаданого Миколою, Ганна знову поринула в забуття і в сон. Через шість годин вона знову розплющила очі. Тепер у них відбивався страх, дихання виказувало хвилювання.
— Де… він… — ось усе, що схопив батько, схилившись над нею.
Він зрозумів. Стисло, двома-трьома фразами він розповів усе головне про Віклінга. Ганна заспокоїлась.
Ридан ні на хвилину не послаблював пильності. Він не міг допустити ніяких промахів і помилок, ніяких ускладнень. Чергування не припинялись ні вдень ні вночі. Він заборонив залишати Ганну саму. Як і раніше, щоденно робились усі аналізи, кожного ранку Ридан і його незмінні соратники Вікентій Сергійович та Іван Лукич провадили огляд, вистукували, вислухували, тисли, згинали, лоскотали кволе тіло Ганни, осягаючи найтоншу складність його внутрішніх процесів і вживаючи заходів, коли виявляли, що якийсь орган не в порядку.
Через тиждень після пробудження Ганна почала вчитися ходити. Через два тижні — вперше спустилась у сад. Аналізи й огляди були припинені. Відновлення організму йшло енергійно й швидко.
Як тільки Ганна трохи зміцніла, Ридан викликав слідчого, який давно чекав цього моменту, щоб почути потрібні йому показання потерпілої. І тут вперше риданівці дізнались від Ганни про всі подробиці страшних подій на Уфі.
З нетерпінням чекав Микола свого чергування після цього побачення Ганни із слідчим. Він знемігся, він уже більше не мав сили тримати себе в руках. Адже досі жодного слова не було сказано між ними про найголовніше. Він намагався ховати від неї навіть погляди, які так непокірно спалахували ніжністю. Але чи потрібно це було, Микола не знав. Він просто боявся хвилювати її. Адже заборонив Ридан на самому початку нагадувати їй про Віклінга, про катастрофу на Уфі…
Виходить, тепер можна!
Вечір тягся повільно. Микола сидів у їдальні сам, тримав перед собою газету, а думав про те, що скаже Ганні.