Iсторичнi есе. Том 2
- Автор: Лисяк-Рудницький Іван
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Iсторичнi есе. Том 2». Краткое содержание книги:
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
Передовиця “Сучасности” з січня 1967 року та переведена в ній розправа з Костецьким не була явищем відокремленим і випадковим - тоді й не варто було б повертатися до цього епізоду - але, навпаки, типовим і симптоматичним. Вона зайвий раз засвідчувала про закорінений у нашому суспільстві острах перед усякою неортодоксальною думкою та про нахил до поборювання такої думки авторитарними засобами, а не методою відкритої, раціональної дискусії.
ЗА РОЗУМІННЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ СЛОВА
Можемо бути вдячні авторам передової в “Сучасності” з січня 1967 року за те, що вони виразно виклали свою концепцію свободи слова та її меж. Це улегшить дальше обговорення проблеми. Дозволяю собі дослівно навести стосовний пасус, який заслуговує на те, щоб над ним уважно застановитися:
“Ми завжди заступали погляд, що свобода індивідуального вислову кінчиться там, де така свобода порушує основні принципи людських взаємин і справи українського народу в цілому. Право на свободу вислову мусить кінчатися там, де цю свободу не вживають для оборони істини, а зловживають її на службу брехні. Кожне слово, в тому числі також мистецьке слово, може бути життєтворче; однак в залежності від людини, яка цим словом користується, воно може отруювати і вбивати”.
В основі концепції, що віддзеркалена в цьому уривку, лежить одне не висловлене заложення: “основні принципи людських взаємин” та “життєві справи українського народу в цілому” - це відомі, прості величини, щодо яких не може бути розходжень, принаймні між людьми доброї волі Гідне уваги, що автори протиставляють “істину” не “помилці” - це була б логічна антитеза - але “брехні”. Різниця тут у тому, що помилятися можна в добрій вірі, тоді коли брехня випливає з злонамірености. Іншими словами, автори заздалегідь ставлять під сумнів доброчесність опонентів, чиє розуміння істини відмінне від їхнього власного. Якщо вони не враховують можливости чесної помилки, то тим менше сприйнятне для них розуміння істини, як чогось складного і многогранного, що допускає різні підходи й тлумачення. Геґель сказав, що трагедія полягає в боротьбі не добра зі злом, а добра з добром. Але така діялектична концепція істини несполучна з наївним догматизмом.
У цитованому уривку знаходимо протиставлення двох понять: “оборона істини” та “служба брехні”. Послідовники світогляду, що базується на такому маніхейському двоподілі, будуть схильні самі себе зараховувати до оборонців істини, а інакомислячих будуть утотожнювати зі слугами брехні. При такій настанові обривається всяка можливість для діялогу, для духового взаємнення між одиницями й групами, що перебувають на різних ідейних позиціях.
Погляд, що свобода вислову повинна бути виключним привілеєм оборонців істини, не є, очевидно, новий. Цензори всіх часів та всіх ідеологічних мастей - від церковників доби контрреформації до речників сучасних тоталітарних режимів - завжди посилалися на свою любов до істини та на Потребу охороняти підопічні їм громадянства від розкладового впливу фальшивих, отруйних ідей.
В усякій спільноті, що принципово визнає свободу слова тільки за оборонцями істини, мусить існувати окремий авторитетний орган, що його завданням є устійнювати та інтерпретувати оту загальнозобов’язуючу істину й визначати границю між сприйнятними, ортодоксальними, та несприйнятними, єретичними, ідеями. Але щоб рішення такого органу були чинні, вони мусять бути ґарантовані відповідними санкціями та підперті матеріяльною силою. Звідси випливає тенденція до сполучення в одних руках духового авторитету й політичної влади. У результаті ціла суспільна структура набуває авторитарного, менш чи більш “ідеократичного” характеру. У давніші часи ідеократичні системи мали звичайно релігійне забарвлення, вони були теократіями. У наш вік цю саму функцію виконують войовничі суспільні ідеології з претенсіями на непомильність, на зразок марксизму-ленінізму, маоїзму та різновидів тоталітарного націоналізму.
Я не тверджу, що автори передової статті в “Сучасності” з січня 1967 свідомо поділяють ті висновки, що їх я логічно вивів з їхніх заложень. Але гадаю, що саме проблема інтелектуальної свободи, мабуть, більше ніж котранебудь інша, становить великий вододіл, що диференціює суспільно-політичні устрої. Теза, що свобода вислову повинна бути забезпечена виключно за оборонцями істини - це одне спрямування, що його можна назвати авторитарним. Теза, що свобода вислову повинна бути не обмежена - це друге, протилежне спрямування, що його можна назвати ліберальним.