Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
На світанку над тобою стояли старі жінки в хустках і хитали своїми чорними головами: — Сину, сину, — повторювали вони без кінця і краю, — що ж це таке, сину, сину.
Він слухає мене мовчки, не виказуючи жодної емоції. Отак і не визначиш, чи його серце розривається зараз від болю і розпачу, чи він злиться, вірить мені чи не вірить. Навколо нас блимають маленькі лампочки побутової техніки: червоні й салатові, ніби біолюмінісцентні глибоководні істоти зачаїлися на дні.
Можливо, — кажу йому я, кладучи на його шкарубку руку свою долоню, — щось із цього ти пережив насправді. Спогади приходять до тебе снами.
Він мовчить, більше на мене не дивлячись. Його погляд спрямований у напрямку вікна, у проміжок між шторою і стіною. Там проступає на тлі темного неба натяк на хмару.
Пригадуєш? — запитую я, наблизившись до його обличчя, намагаючись зазирнути йому в очі.
Але він відвертає від мене погляд, не дозволяє нічого розгледіти. Я випростуся і сідаю поруч із ним. Його тіло розкинулося переді мною, як ландшафт, який я можу лише споглядати, так і не маючи цілковитої певности, чи не примарився він мені.
Поки мене поруч із ним немає, він вкотре переглядає фотографії. Труна на столі. Серед лілій — розмита пляма, більше схожа на целофановий пакет, ніж на обличчя. Йому невідомо, хто це. Він нічого не відчуває. Він навіть не вірить, що ця річ, вміщена в чорну скриню на столі, була людиною. Людиною, яку він знав. Близькою йому.
Чорно-білі зображення малого міста. Вузькі вулиці, в яких ледве вміщуються автомобілі. Двоповерхові будинки втискаються один в одного боками, зсуваючись із пагорбів. Черепиця і шифер. Суміш крон, дахів і шпилів. Замість однієї з вулиць — вертляве тіло річки розсуває береги.
Порослий мохом, почорнілий камінь. У цих неоковирних брилах, якщо дивитися на них довго, проступають раптом постаті: Геракл роздирає пащу Немейському левові. Геракл убиває Лернейську гідру. Нептун заспокоює розбурхане море.
Камінь ніздрюватий, поточений вітрами, дощами, морозом. У спотворених обличчях героїв Богдан впізнає своє лице. Постаті завмерли над містом у непогамовному неспокої.
Йому найбільше подобається Полонений. Він сидить по-турецьки, на самому краю урвища. Його руки заламані назад, зв’язані за спиною. Знерухомлений, позбавлений волі, він здається спокійним. Із зацікавленням роздивляється вулицю під ним, унизу. Там ходять граки. Пурхають голуби. Течуть то мляві, то швидкоплинні людські течії.