Сад Гетсиманський
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4048-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сад Гетсиманський». Краткое содержание книги:
— Навіщо, ах, навіщо ти це зробив?!
— Цить! — визвірявся Сокіл, а тоді саркастично потішав: — Нічого… Не хвилюйся, Коля! Поїдемо на Колиму, а може, на північний бігун… Будемо заразом ведмедів ловити, так, як колись разом ловили бедриків… Пам’ятаєш? А пам’ятаєш, як ми разом чіпляли жовто–блакитний прапор?.. А як на фронт виступали?.. А!? Пригадуєш? Отак разом і до смерті… Гарно буде…
— Гриша!.. Я ж ні в чому невинен…
— А я винен?!!
— Я не винен, що тебе так…
— А я винен, що ти мене так!… Га?! Сиди–сиди, Коля! Сиди… Сиди, товаришочку мій дорогий… Сиди, чортів сину!! Гад ти, Коля! Сиди…
Камера заходилась від реготу.
Минув час — і ситуація змінилася. Коля вже не докоряв Грицеві, він остаточно примирився зі своїм становищем і акліматизувався в камері, нічим не відрізняючись від інших. Ніякого слідчого Криворучка вже не було, а був звичайний в’язень, такий, як і всі, урівняний долею з усіма іншими, причесаний під одну спільну гребінку, з однаковим шматочком місця на підлозі, однаковою пайкою й з однаковісінькою перспективою. І в Сокола висяк весь його гнів, бо було ясно, що обидва вони були іграшкою в чужих нещадних руках, в лабетах чужої жорстокої системи. Смуга докорів і взаємного словесного мордування минула. І тепер от вони сидять поруч — закадичні друзі, як і колись, — і чекають покірно, з фаталістичною байдужістю спільних мандрів у невідоме. Ось Коля, латаючи штани, зітхає меланхолійно й звертається до Сокола:
— Гриша… А давай тієї, що, пам’ятаєш?.. На Пслі… Пам’ятаєш?
І Гриша починає тієї, що вони колись співали на Пслі:
«Та й понад нашим яром пшениченька ланом,
Горою овес…»
Латаючи штани, вони розмріяне співали розлогої степової пісні, співали по–парубоцьки, дружно, надзвичайно узгіднено, — і, слухаючи їх, нікому б не могло прийти в голову, що ще недавно один так мордував другого, а другий так клекотів сатанинським гнівом і злобою на першого.
Дивлячись на них, Андрієві було не так прикро згадувати про те, що він устругнув зі своїм «сином козацьким», грізним Донцем.
Після повороту Андрій знову зайняв своє місце в «президії», в кутку біля Миколи й Руденка. Штурмана вже не було — його десь забрали й не повертали більше. Зате в кутку був Андріїв джура — Санько Печенізький, чому Андрій зрадів, а ще більше зрадів Санько такій зустрічі. З штрафної камери Санька перевели сюди тоді, як їх усіх розводили, а тут він зблизився із штурманом, з Миколою й Руденком на тій підставі, що випадково розповів штурманові про Андрія та про камеру ч. 3. З того моменту він не вилазив з кутка, хоч і жив у протилежному кінці камери під столом, разом з камерними «пролетарями». Санько в кутку вчився. Він був досі неписьменний, цей син розкуркулених батьків, і тут з надзвичайною жадобою, з тремтінням накинувся на науку, звичайно, маскуючи це, як і належить Санькові, в презирливе, іронічне — «від нічого робить». Він вчився арифметики й читати та писати. Вчив його штурман, поки не забрали його геть, і Микола. З приходом Андрія вчителів у Санька збільшилося.