Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
І мимохіть згадав хатину свою, матір, батька. Забули його, не їдуть. А хто його знає, чому не ідуть. Бачить виразно батька, як той лежить, вкритий старим кожухом, і дивиться у стелю. В очах докір. Це Володькові. Це він, невдячний син, кинув одинокого і недужого батька, а сам отут розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто порається з худобою… Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
Ах, той розпорядник. Таки помітив. І хочеться йому по всіх закутках лазити та турбувати чесних глядачів, які чейже ніякої не роблять шкоди.
— Додому, додому, хлопці! Спать пора!..
Теж опікун який найшовся. Хоч-не-хоч, а відходити таки треба. Онде і Карпо Пилипович такою тобі іжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до руки якась брюнетка. Копиця чорнізного волосся, горіючий червоний бант на ньому. Він прилип до неї, блискучі зуби, сміх. Він, видно, зовсім забув за свої іменники та прикметники…
Володька і спілку далекого кута попрохали опустити залу. Надворі падає густий лапатий сніг. Багато саней, повкривані дергами коні. Через широкі вікна рветься назовні яскраве світло з не менш яскравими тонами оркестри. Під вікнами купи воячні «нижчих чинів», що кількома поверхами стоять, шкірять зуби і лаються. На них вергає густо освічений сніг, що поволі розтає.
Неба зовсім нема. Зникло в безмежному сіро-чорному просторі. Тепло і радість поволі залишають тіло, яке грузне в холодну зледенілу ніч.
Революційна ніч, напружена ніч. Ген там навколо в цьому снігу і мороці живуть революційні люди. Вони зазначують своє існування стрілами, які чути зо всіх боків, бо ж кожний, хто приходить з війни, приносить із собою «вінтовку». Стріляють, куди попало. Навіть ніч не робить їм спину.
На «Горбаях» чути спів. Розпучливий голос виспівує «Коробочку». Чути п'яний, хворий світ. Чути, як гуде той голос надмірним болем, ніби це голос раненого звіра. Навіть вільхи на лузі стоять напружено й жахаються. На повіки очей падають сніжинки, розтають і лишаються з них малюсінькі краплини води. На щоках збігають холодні потічки. Хлопці йдуть мовчки, швидко під гору. Володькові чоботи кляпають на ногах. Це є «Ляшове займисько». Того самого Ляша, що повісився і що часто переходить дорогу, коли хтось іде сюдою вночі. Але нема часу думати про Ляша. В голові безліч інших думок.
Хлопці вибігають на гору. Ось і садиба дядька. У вікні «великої хати» видно світло. Так пізно світло, думає Володька. Приходить до хати. В кухні обтрусив із себе сніг. Він вже знає, чому так пізно світиться. Он мама сидять на тапчані під гарячим бугаєм[14]. Ноги підгорнули під себе, а великі їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
— Ах, ти мій шмаркачу, — першою заговорила мати. — А де то ти по ночах лазиш? То ти так вчишся?
— Ви приїхали? — не то здивувався, не то особливо зрадів Володько. Підійшов і поцілував у руку.
— То він, чуєте, кумо, на «приставленії» був. У семинарії в нас усе приставлєнія йдуть, — пояснює з печі дядина Одарка.
— А тато де? — питає хлопець.
— Не може він. Мало зводиться. Щось йому в боку… Певно, то граната наробила. Совається в постелі…
— А ви самі приїхали?
— Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув і за чоботи.
— Що ж є татові?
— Перед Дмитром, — продовжує мати, — якось звівся. У клуні стріп вітром знесло і лиха година надала йому полізти на таку височ пошити стропа. Господоньку святий. Як зліз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б тобі, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!.. І зуби заціпить… Господи, Боже мій!
Володько стоїть, ніби кам'яний. Ніхто не скаже, що то не батьків син, хоч і подібний на матір. Ні один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в очах бачить він батька з заціпленими устами і чує виразно його охи.
— Ну, а хто ж на господарстві?
— Взяли якогось галиціяна з плєнних вуйка Павла. І Хведот і Василина до нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворі. Святе письмо читає, на картах ворожить і все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде подібний на кров. Криваві ріки, каже, потечуть. До чого він ото торочить, один Бог знає. Кажуть, він з ума зійшов. Але чоловік трезвий і грамоту знає, і робить потрохи на харчі, як то кажуть. Привезла он тобі шкорбуни. Сама у Зінька замовила. Наказувала: не зробіть, чуєте, малих. Хай Ліпше більщі. Чи то онучу добру взуєш, чи що… Завжди чобіт не має бути, як то в жижликів міських… Ніби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
14
Груба-піч.