Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Концерт він слухав неуважно, погноблений враженням під натовпу. Сам він був ніби законною частиною його, ;іле ні з ким не міг навіть порозмовляти. Образа, що він и свою окремішність почував, його самого дивувала. Безперечно, всі навкруги — то культурні люди, що читають журнали, і багато хто з них за честь мали б познайоми-іись із талановитим письменником, а тим часом їх поділяє вельми прикра межа, роблячи з нього стороннє тіло, що випадково потрапило всередину добре спрацьованого організму. Ох, якби мати хоч одного знайомого! А так він був ніби дух, може, й довершений, але нездібний попри все бажання причаститись до радощів матеріального буття. Пін був самотній, і місяці відлюдних подвигів тепер обер-I,млись йому в ганьбу.
В антракті Степан тинявся сумний. Юрба так легко збила йому пиху й так безжурно знищила його, що він починав кінець кінцем шкодувати себе, чіпляючись за уламки високих про себе думок. Зрештою ж не сталося нічого, він просто трохи перехвилювався. Але він — письменник, це річ незаперечна, і всі ці пики дуже мало му-( ять його турбувати. Серед них, певне, немає нікого іншого, хто спромігся б на друковані твори.
Проте, шукаючи будь-якої ради на свою окремішність, (/гепай підійшов до столика лотереї-алегрі, що повлаштовувала в усіх театрах комісія для допомоги дітям. Тут він мав право заговорити хоч би й за гроші, а що лотерея на користь безпритульним не тішилась надто великою увагою публіки, гарненька продавщиця зустріла хлопця вельми ласково. Квитка? Будь ласка, двадцять копійок. Степан глянув на вино, цукерки, пудру, ножики, шкатулочки її такий інший дріб'язок, готовий належати коленому, хто Його шіграє, і витягнув із скриньки квитка, що після огляду пишнівся цілком порожнім.
— Ще візьму,— сказав він.
Але лотерея мала на меті допомагати дітям, а не роздавати кожному охочому по пляшці портвейну за два гривеники.
— Ще один,— не вгавав Степан.
Після четвертого порожнього квитка коло хлопця вже спинилося кілька душ, приваблені прегарним сміхом лоте-рейниці та постаттю невтомного добродія.
— Та, мабуть, вони всі порожні! — удаючи розпач, промовив молодий письменник після шостого квитка під сміх уже чималого стовпища, якого цікаві погляди він почував на собі з великим задоволенням.
— О, ні, вам просто не щастить... вам щастить, певно, в чомусь іншому,— лукаво відповіла лотерейниця, розливаючи перед хлопцем чари своїх поглядів від імені комісії допомоги.
З дев’ятим квитком він обернувся до глядачів почервонілим від хвилювання обличчям і, розгорнувши, високо підніс його перед себе. Задоволений регіт знявся над юрбою— цей квиток теж був порожній.
Степан переможно глянув на море голів, що скупчи-лось у проході, гальмуючи рух здивованої публіки, яка теж прилучалась, довідавшись, що отой високий бере вже двадцять третього квитка без жодних наслідків. Десь збоку підпливала блискуча каска пожежника.
— Я беру квитка!—пролунав зненацька жіночий голос, поки Степан у своїй кишені порпався, і маленька дівчина занурила руку в зрадливу скриньку. Вигравши соску, вона врочисто доручила її Степанові під радісний гук та оплески юрби, що поспішала вже посісти місця. Антракт кінчився.
Другий відділ симфонічного концерту хлопець слухав ще неуважніше, ніж перший. Чи то від сорому, чи від зворушення, а обличчя йому пашіло. Безглуздо було клеїти перед людьми такого дурня! І серце його гризла прикрість, то більше, що від п’яти взятих з дому карбованців йому лишилось тільки два срібняки. Соска завдавала йому найбільше прикрості, і він тихенько кинув її під крісло. Хай їй грець! І які, зрештою, наслідки такого марнотратства?
Після концерту Степан зовсім невесело вийшов із опе-рового театру й спинився коло ганку закурити. Двічі знаменний день його життя кінчався без жодного піднесення.
— Дозвольте припалити,— почув він знайомий голос і побачив дівчину, що взяла разом з ним участь у лотереї.
З невідомої причини він страшенно зрадів і збентежився. Немов побачив кого давно сподіваного, з ким пов’язані найсвітліші надії. І гречно запаливши для дівчини окремого сірника, він пішов поруч неї.
— Уже припалила,— зауважила вона, коли він звернув разом з нею на вул. Леніна.