Фантастика Всесвіту. Випуск 1
- Автор: Бах Ричард Дэвис, Чандар Кришан
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 1». Краткое содержание книги:
«Процес про велику зраду» й був причиною «душевного болю» Мейске-санової матері.
Було б перебільшенням казати, що односельці, які досить давно бачили пригніченість старої Мейске-санової матері, безпосередньо пов’язували її душевний біль з «процесом про велику зраду». Дізналися про це (на початку — лише кілька старійшин), коли вона спробувала надіслати телеграму з поштового відділення в долині.
Довгу ту телеграму було адресовано Його Величності імператорові Великої Японської імперії.
— Зміст телеграми, якщо вилучити все зайве з точки зору здорового глузду, — розповідала бабуся із щирим співчуттям до Мейске-санової матері, — зводився до глибокого смутку з приводу страти дванадцяти чоловік з Сюсуєм Котоку на чолі.
Вже в студентські роки я дізнався, що якраз тоді телеграми протесту надходили до посольств Японії від соціалістів з найрізніших країн.
І мені спало на думку ось що.
Мабуть Мейске-санова мати, вважаючи селище в лісовій долині суверенною країною, хоч і не цілковито, як у «вік свободи», але бодай наполовину, завдяки «подвійній бухгалтерії з подвірною книгою», дійшла висновку, що і собі мусить послати телеграму протесту…
Проте молодий начальник пошти, далекий родич Мейске-санової матері, визнав за краще не передавати телеграми. Мейске-санова мати, лагідної вдачі, попри «душевний біль» не стала дорікати йому, коли він перепрошуючись, пояснив, що не може відіслати таку телеграму.
Спокійно вийшла вона з відділка й повернулася до власної оселі на околиці долини.
Але наступного ранку Мейске-санова мати вирядилася на окрайку лісу до печер копати глину.
Виліпивши ляльку, що мала зображати Сугу Канно, єдину жінку — жертву «процесу про велику зраду», занесла її на прискалок під тополею.
Бабуся розповідала, що глиняна лялька, з метр заввишки, мала на грудях вирізьблений шпателем напис «Вельмишановна Суга Канно».
Начальник пошти, який після випадку з телеграмою наглядав за Мейске-сановою матір’ю, помітив, як вона виставила на східному боці «приступки з десять мат» глиняну ляльку. Розтрощивши ту ляльку, він відпровадив Мейске-санову матір у долину. На той час у селищі й на «висілку» вже в багатьох оселях трохи нижче за домашній божник, десь у темному місці, були й Мейске-санові божники.
Переказ твердить, що Мейске-санова матір встановила поряд із зображенням Мейске-сана дванадцять власноруч виліплених глиняних фігурок.
Вже з цього видно, яким глибоким співчуттям пройнялася вона до дванадцяти жертв «процесу про велику зраду».
Але невдовзі вона почала виявляти ознаки прямо протилежного ставлення до цієї справи.
У селищі й на «висілку» мали звичку вечорами, як не було дощу, сходитися купками при дорозі погомоніти.
Несподівано до кола встромлялася сива голова Мейске-санової матері; на диво гучним для такого непоказного тіла голосом вона бідкалася:
— Який жах! Який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі!
На той час бабуся була однією з сільських молодиць, у неї вже народилася донька — моя мати. Зміст слів Мейске-санової матері, хоч і у вкрай стислому вигляді, бабуся знала вже тоді. Адже молодий начальник поштового відділення, який наглядав за дивними вчинками Мейске-санової матері, починаючи від телеграми на ім’я Його Величності імператора Великої Японської імперії, і намагався якось полегшити її «душевний біль», доводився бабусі не ким іншим, як чоловіком.
Не раз траплялося, що він приводив Мейске-санову матір до власної оселі, коли вона втручалася зі своїми побиваннями та бідканнями до вечірніх гомонінь при дорозі.
Начальник пошти і Мейске-санова мати провадили поважні розмови, а моя бабуся, взявши на коліна донечку (тобто мою матір, молодшу на сімдесят років, ніж тепер), мовчки слухала їх, розворушуючи час від часу жар в ірорі.
Сівши біля вогню, Мейске-санова мати виливала свій неспокій, а начальник пошти втішав її. Не минаючи найменшої дрібниці, вони обговорювали зв’язок поміж «подвійною бухгалтерією з подвірною книгою» і «процесом про велику зраду».
Тож бабуся, хоч молода й недосвідчена в громадських справах, все добре розуміла.
— Який жах, який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі! Людей з Тоси стратили за зраду, а тепер чи ж не наша черга? Усіх, усіх, і в селищі, і на «висілку»! Нащо ми зробили це з подвірною книгою! Страшна помилка, лихо, яке не мине ні дітей, ні онуків! Ніхто не врятується від страти! А вони, пане поштмейстере, спокійно собі їдять, п’ють і горя не знають! Жити в цьому краї — це вже зрада проти його вельможності головнокомандуючого. Як вони не бояться?!