День гніву

Пізніше в белетристиці міжвоєнного періоду цю «націоналістичну» інтерпретацію Хмельниччини продовжать письменники й мислителі в Західній Україні й еміґрації, такі як Юрій Липа й Микола Голубець, до яких ми ще повернемось. Та наприкіці XIX ст. творами популярнішої, майже масової літератури, які намагалися об'єднати дух цієї «патріотичної» інтерпретації із елементами народницької ідеології, а в цей же час із офіційними вимогами царської цензури, були твори Михайла Старицького — драма «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція — 1887 р.) та, в першу чергу, російськомовна трилогія «Богдан Хмельницький», що складалася з романів «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896) і «Біля пристані» (1897). Написана як противага, або й відповідь на вельми популярний серед поляків роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», ця трилогія Старицького не лиш романтизує, героїзує особу гетьмана, але насамперед поетизує визвольну боротьбу українського народу, звеличує військову силу і міць козацтва й оспівує незламний дух України. І хоча, під строгим наглядом цензури, останній том трилогії «схвалює» Переяславську угоду, Старицький таки зображує в тексті серйозні сумніви гетьмана щодо правильності такого рішення, бо ж «розумом він прозрівав його світове значення, але серце його чогось боліло… Що обіцяє Україні майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху, чи нове горе?..» А те, як сам Старицький бачив відповідь на це риторичне запитання, знайшло відбиття в підтексті його дилогії про гетьмана Івана Мазепу «Молодість Мазепи» та «Руїна» (1898), в якій він не лише в дуже позитивних барвах змалював особу того, мовляв, «зрадника Росії», анатемізованого російською церквою, а й показав реальні наслідки Переяслава: продовження кривавих воєн та страшну руїну українських земель…

Й нарешті, в царині публіцистики на зламі століть нове слово в «націоналістичній» інтерпретації Хмельниччини, промовив перший теоретик українського націоналізму Микола Міхновський. У хрестоматійній статті «Самостійна Україна» (1900) він не лише наголошує на епохальному значенні визвольної війни під проводом гетьмана, але й намагається реабілітувати Хмельницького як державного мужа, пропонуючи альтернативну інтерпретацію Переяславської угоди. В оцінці Міхновського, це був договір двох незалежних держав «як рівний з рівним» та «вільний з вільним», — договір, якого Москва згодом ганебно не дотрималася. Дещо пізніше такий погляд на Переяслав і акт злучення України з московською державою в XVII ст. розвинув у своїй концепції української історії представник третього — «державницького» — погляду на особу і спадщину гетьмана історик В'ячеслав Липинський.