Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Лейтенант уже бачив, як під враженням від його усмішки, яка розквітала на вкритому татуюванням обличчі, круті розбійники пудили у штани, тож він очікував переляканих оченят та скривленого ротика. Але дівчинка лише розпромінилася:

— Я укйадла козу, — заявила із гордістю. — Ти тез?

— Ми — ні. Але знаєш, дівчинко, нам і не можна. Гірська Варта не може брати участі в святі.

— Ага… а байанця?

— На жаль, ані баранців, ані овець.

— Варгенне, ти знаєш цю дитину?

— В житті її не бачив, пане лейтенанте. Але вона, здається, мене любить.

— Усіх любить, — сказала молода жінка, входячи до сіней. — Її можна продати першій-ліпшій особі. Ходи, Меегало, не будемо затримувати панів солдатів, у них, напевно, справа до дядька.

Мала біляве волосся дещо темнішого відтінку, очі, колір яких він не міг оцінити при такому світлі, та худорляве обличчя. Зелена сукня, яку вона носила, не вирізнялася багатством. І все ж жінка не була схожа на місцеву горянку.

Кеннет представився.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти.

— Лидія-кер-Зеаве, в цю мить — мати, а крім того — племінниця місцевого чародія і вдова капітана Цеарва-кер-Зеаве з Двадцять Першого Піхотного полку. Ні, прошу, не кажіть, що вам прикро, лейтенанте. Це стара історія. Прошу за мною, — зникла за дверима, тягнучи за собою дитину.

Він глянув на десятника і стенув плечима.

Вони ввійшли до приміщення, де місцевий чародій, напевне, приймав клієнтів. Кеннет сподівався чогось… більш представницького. Його здивував вид голих стін, оббитих потемнілим деревом, простий стіл і чотири звичайних стільця, які стояли посередині. Причому, як у стола, так і в стільців найкращі роки вже минули. Дивно, але зайняття магією, схоже, не приносили в цьому місті великого зиску. Терандиг був не надто великим, зо дві тисячі душ, але ж він був неформальною столицею долини. Сюди прибували скотарі й пастухи з усіх околиць, тож справи повинні були процвітати. До того ж з того, що говорив міський писар, вони зрозуміли, що Дервен Клацв був у місті єдиним чародієм. У таких торгових містах як Терандиг, де себе могло прогодувати кільканадцять ковалів, ткачів та римарів, чародій мав купатися в розкоші. Тим часом тут біда тихо попискувала в кутках, сперечаючись за місце з недолею. Цікаво.