Дума про Хведьків Рубіж
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Дума про Хведьків Рубіж». Краткое содержание книги:
Величезна армія справжніх кровожерів із заходу йде захоплювати людський світ. І це не якась там хаотична юрба. Це вишколена регулярна армія упирів. І ніщо і ніхто не може чинити їй опір. Ніхто, крім козака Хведька. Та чи по силам одному, хай навіть характернику, протистояти цій навалі?
Максим скривив посмішку і кивнув головою.
— Ну сотник…Обдурив-таки, сука!
— Що ти, хлопче, кажеш?
— Та нічого. Піду подивлюсь, які у вас там чорти…
— Каблучка! Золота каблучка! З рубіном! — горлав хлопчик-поводир, тикаючи щось до рук бандуристу.
VІІ
— Мирослава Топеш.
Настоятельниця монастиря тремтіла від страху при одному погляді на цього невисокого кволого чоловіка. Він просто вселяв той страх.
Монашки сиділи рядком на підлозі коло вікна.
— Мирослава Топеш, — повторив чоловік.
— У підземеллі, — процідила крізь зуби настоятельниця.
Князь розвернувся і байдуже махнув рукою вбік.
Витязі підняли мечі.
Князь чув за спиною удари мечів об живу плоть і крики монашок.
— Стійте! Стійте! Не вбивайте! Я знаю дещо важливе! Тільки не вбивайте!
Князь знову спинився. Підняв ліву руку вгору (він був, до речі, лівша) — удари припинились.
— До мене її.
Підвели престарілу монашку.
— Не вбивайте! Тільки не вбивайте! Я знаю! Знаю! У неї є ще дитина! Десь на Чернігівщині. Я не знаю, де саме, але дитина є! Ви мене не вб’єте?
Князь витер вільною рукою обличчя, затим опустив підняту. Удари і крики відновилися. Переступивши через труп престарілої, швидко попрямував до виходу.
Багато років знадобилося князю, щоб усе як слід підготувати. Декілька десятиліть. Зараз він, як ніколи, близький до здійснення свого задуму. Як ніколи.
— Коли ви заберете меч, ваша величносте?
Юна полячка всім своїм виглядом уособлює покірність Топешу.
— Років через два, не раніше. Вам треба буде його поберегти, щоб усе як слід вгамувалося. Нехай придворні потерзають один одному горлянки — мені це на руку. А я поки побуду в тіні.
Родина Зелінських уже декілька століть є вірними хранителями родини Топешів. Що власне уособлює хранитель? Це людина, яка так само, як і упир, присягає княжому роду на вірність. В Епоху Тіней це була ціла верства упирських прислужників. Час минав, і вірною Топешам лишилася тільки ця родина. Їхня основна мета зараз — зберігати скарби й знаки влади кровопивців у тяжкі часи. Штука в тому, що поки все це знаходиться у хранителів, іншим упирям до нього зась. Ото ж Топеш лишить меч тут, щоб усе як слід стихло після галасу, піднятого ним по Слобідській Україні. Це ж треба — вбита велика княгиня! І ким? Рідним сином!
Полячка тільки у сховищі помітила на лезі меча засохлу кров. Придивившись, розуміє: то не зовсім кров.
— За що ти так, синку? Славко…
Мирослава опинилась на підлозі від сильного удару витязя по обличчю. Її продовжують дубасити носаками.
Топеш підіймає ліву руку.
Удари припиняються.
— Де твоя дитина?
Княгиня ридає, але не вимовляє ні слова.
— Підійміть її та оголіть спину.
Жінку становлять до сирої глиняної стіни і рвуть сорочку на рівні спини. Святослав, обіпершись об меч, підкульгує ближче. Рахує вістрям меча виступи на хребті матері.
— Перший, другий… Між третім і четвертим… отут. Здається, знайшов.
Рвучко стромляє меч у хребет. Мирослава кричить. Їй страшенно боляче.
Це просто пекельний біль. Вона вже не володіє собою.
— Де дитина?
Біль, спричинений мечем, паралізує волю княгині. Вона стає наче заворожена, і слова зринають із вуст усупереч її волі:
— Хутір… Сосниця…на Чернігівщині… Іван Пилипенко… — княгиня майже втрачає свідомість. Востаннє скрикує: — Та будь ти проклятий, Святос…
Блискавичний удар.
Її голова злітає з пліч.
VІІІ
Максим у маєток не пішов, а прямо до млина. Той вітряк, стояв на пагорбі перед самим степом і битим шляхом — якраз коло роздоріжжя. Вечір саме надходив, коли козак туди добрів, так то було далеченько.
Максим примостився за кущем коло млина — ждав заходу сонця. Заспівали вже на ту хвилю тужно сови, туди, убік болота. Коли вже запалали, зайнялися перші зорі, козак піднявся, пішов стежиною вгору до млина. Хитнув докірливо головою, коли побачив на стежці по пилюці відбитки копит.
Бух! Бух!
— Шайтан! Шайтан!
— Що тобі? — глухо гримнуло за дверима.