Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Ти (ні то він, ні вона), охоронче кралі моєї,    Ти, хто взаємних утіх так і не звідає вже!.. Рани б такої ж я зичив тому, хто тобі, ще дитині,    Те, що нас так солодить, гострим залізом відтяв, — Був би, напевно, прихильніший ти, якби сам коли-небудь    Силу кохання відчув, — ти б розумів прохача!.. Не для коня ти вродивсь, не годишся для грізної зброї,    Не потрясе бойовим списом правиця твоя… Все це — заняття мужів, на мужнє — й не сподівайся, [10]   При господині своїй — мирні клейноди носи! Їй повсякчас догоджай: не завадить велительки ласка,    Бо, як утратиш її, — хто ти чи що ти таке? В неї ж і врода цвіте, і юні роки наймиліші, —    Чи пропадати, скажи, тій незвичайній красі? Сторож ти вельми зіркий, але й такого одурять:    Те, за що двоє взялись, дійде-таки до пуття. Втім, не зайве прохать. Тому-то, поки прохаю,    Добру нагоду лови — гарно обом прислужись!